— Не треба далі. Здогадуюся, хто це був.
Жулі іронічно кивнула.
— Порадившись, ми вирішили піти — тільки задля сміху… Він приголомшив — і Джун, і мене. Ми сподівалися побачити якогось жахливого типа, що вдає голлівудського успішливого ділягу. Натомість… він справляв враження порядної й щирої людини. Явно великий багач. Сказав, що має ділові інтереси мало не в усіх країнах Європи. Дав нам візитівку із швейцарською адресою, але зазначив, що живе переважно у Франції та Греції. Навіть описав віллу й острів. Докладно, до найменших подробиць. Так, як воно і є… на перший погляд.
— Чи не розказував він про своє минуле?
— Ми спитали, звідки в нього така добра англійська мова. Відповів, що замолоду хотів стати лікарем і вивчав медицину в Лондоні. — Жулі знизала плечима. — Я розумію, що тоді він наплів безліч вигадок, але якщо спробувати скласти докупи фраґменти головоломки, в яку ми відтоді потрапили, то дійдеш висновку, що він ще юнаком таки провів шмат часу в Англії. Може, й до школи ходив, адже одного дня дуже саркастично висловився про британську шкільну систему. Було видно, що від душі говорить. — Жулі згасила сигарету. — Я майже певна того, що колись він збунтувався проти влади грошей. І проти свого батька.
— І ви про це здогадалися…
— На тій-таки першій зустрічі. Ми делікатно поцікавилися його батьками. Добре пам’ятаю відповідь: «Годі знайти тупішого й нуднішого, ніж мій батько. То був мільйонер із душею й розумом крамарчука». І на тому край. Чогось конкретнішого ми так і не дізналися. Ба ні, якось він обмовився про себе, що походить із Александрії. Там багата грецька колонія.
— Це ж, либонь, цілковита протилежність історії де Декана?
— Як гадаю, в цій історії йдеться про спокусу, якої колись зазнав сам Моріс. Про те, як він міг би розпорядитися батьківським спадком.
— Там усе підтверджувало його слова. Він дуже старався справити враження культурного й освіченого космополіта, а не просто мільйонера. Спитав, що ми вивчали в Кембриджі, й таким чином мав нагоду показати свою освіченість і начитаність. Потім мова пішла про сучасний театр, а Моріс, як видно, на такому дуже добре розуміється. Знав, що в цій галузі діється по всій Європі. Сказав, що фінансує експериментальний театрик у Парижі. — Жулі набрала повітря. — Хай там як, а він довів висоту свого рівня культури. Причому так добре довів, що сестра і я задумалися над тим, навіщо ми йому здалися. Нарешті Джун, як звикла була, спитала про це навпростець, без манівців. Він оголосив, що має найбільший пакет акцій якоїсь ліванської кіностудії. — Жулі широко розкрила очі. — А тоді ні звідти ні звідси… Несподівано… Запропонував нам головні ролі у фільмі, що зніматиметься влітку.
— Але ж вам належало…
— Ми насилу втрималися, щоб не захихотіти. Таж сподівалися зовсім іншої пропозиції — тієї, що визначили наперед. А він зразу виклав умови. — На її обличчі й досі відображався подив. — Тисячу фунтів завдатку кожній з нас після оформлення контракту. Ще тисячу — після того, коли закінчиться фільмування. Плюс по сто фунтів щомісяця на компенсацію особистих витрат. Як виявилося, не було що компенсувати.
— Господи Ісусе. Ви хоч бачили ті гроші?
— Так. Аванс. І гроші на витрати… Ви прочитали того листа. — Погладжуючи килимок, Жулі потупилась, ніби побоювалася, що я осуджу її за корисливість. — Це головна причина того, що ми тут зав’язли, Ніколасе. Якась дурня. Ми ж палець об палець не вдарили, щоб їх заробити.
— Що це за кіно мало бути?
— Фільмувати мали тут, у Греції. Зараз поясню, — нерішуче глянула на мене Жулі. — Не вважайте нас наївними дурепами. Ми ж не гукнули «так!», щойно почувши пропозицію. А він попровадив гру просто-таки чудово. Поводився, як рідний тато. Звичайно ж, такі справи не можна вирішувати зопалу. Отож ми сказали, що треба дещо з’ясувати, порадитися з аґентом… Насправді ж ніякого аґента в нас тоді не було.
— Ведіть далі.
— Нас відвезли додому — в найнятому «ролсі» — поміркувати й вирішити. Уявляєте — до нашої задрипаної мансарди в районі Белсайз-парку. Неначе двох попелюшок. Він був дуже хитрий, не наполягав. Ми з ним зустрілися ще двічі чи тричі. Він вивозив нас у світ. Водив до театру. На оперу. Жодного разу не спробував побачитися з котроюсь одною з нас, зустрічався тільки з двома. Я багато чого оминула увагою. Зрештою, ви знаєте, на що Моріс здатен, коли хоче когось зачарувати. Таке враження, що він справді може витлумачити тобі сенс життя.