— На собі я теж таке відчув.
— Пополудні наступного дня Джун — я саме задрімала — вирішила прогулятися. Підійшла до брами, а тут раптом цей безсловесний негр — досі ми його ні разу не бачили — заступив їй дорогу і не пропускає. Не дає пройти й не відповідає на питання. Джун остовпіла. Потім прибігла, розбудила мене, й ми рушили до Моріса. — Жулі подивилась мені у вічі. — І тоді він сказав. — Вона глянула на килимок. — Не відразу. Побачив, що ми… Спершу заходився випитувати, як на іспиті. Чи припустився він хоч найменшої нетактовности, чи затримав хоч раз виплату, обумовлену контрактом, чи за час круїзу наші стосунки не були… і так далі, самі знаєте. А тоді виклав усе начистоту. Так, із фільмом він ввів нас в оману, але не зовсім. Йому справді потрібні послуги талановитих й інтелектуальних — сам так висловився — молодих актрис. Мусимо його вислухати. Присягався, що коли його пояснення нас не переконають…
— То можете поїхати додому.
Жулі кивнула.
— Отож ми мали необережність вислухати. Це тривало кілька годин. Коротко кажучи, Моріс справді цікавиться театром, і ліванська студія належить таки йому, але передусім він лікар. Спеціалізується в психіатрії. Навіть похвалився, що був учнем Юнґа.
— І мені таке сказав.
— Я дуже мало знаю про Юнґа. Гадаєте, що…
— Мене він переконав.
— Нас, зрештою, теж. Насилу. Казав, що з нашою допомогою перейде межу, яка відділяє нас від нового світу. Цей світ складається з двох рівних часток — мистецтва і науки. Унікальний психологічний і філософський досвід. Небувала мандрівка в підсвідомість людини. Це його слова. Нас, звичайно ж, цікавило, що саме криється за цими пишномовними фразами й чого він від нас хоче. Тут він уперше згадав ваше ім’я і сказав, що хоче створити ситуацію, в якій Джун і мені дістануться ролі, схожі на ті, що описані в повісті «Три серця». А ви, самі того не знаючи, зіграєте грецького поета.
— Господи, та ви ж мали б…
Жулі схилила голову, добираючи слів.
— Ніколасе, нам від подиву відібрало мову. А однак… воно ніби завжди тут нависало. Знаєте, поза сценою справжні люди театру переважно обмежені й поверхові. А Моріс… Пригадую, Джун вигукнула, що почувається зневаженою. Як він сміє судити, що товстосумові можна купувати людей? Ось тут я вперше й востаннє побачила, що Моріса зачепило за живе. Скривдили його ці слова. Він виголосив довгу мову — і, як гадаю, говорив щиро — про те, що завжди почувається винним за своє багатство. Про те, що його єдина пристрасть — знати й розуміти, поширювати межі знання та пізнання. Про те, що єдина його мрія — втілити в життя віддавна виношену теорію. Про те, що вся ця справа аж ніяк не витребеньки егоїстичного самодура… Хай там скільки правди в цих словах, але вони звучали дуже вагомо й переконливо. Насамкінець він навіть мою сестру втихомирив.
— Треба було спитати, що це за теорія.
— Ми не раз розпитували. Але він одне товк. Якщо ми її знатимемо, то це зашкодить чистоті експерименту. Знову цитую дослівно. Він подав нам безліч аналогій. З одного боку, це фантастичне розширення ідей Станіславського. Різні варіанти імпровізованої дійсности, реальніші, ніж натуральна дійсність. Вам, Ніколасе, належало уподібнитися до людини, що йде на поклик таємничого голосу — навіть кількох голосів — у темному лісі альтернативних можливостей. І люди, що уособлюють ці голоси, тобто Джун і я, не усвідомлюють цього уособлення… й не тямлять, у чому полягає альтернатива. З другого боку, це п’єса, але без драматурга та глядачів. Є тільки актори.
— А чи дізнаємося ми насамкінець, про що йшлося?
— Він це пообіцяв на самому початку.
— Я теж дізнаюся?
— Моріс, либонь, згоряє з нетерплячки. Прагне довідатися, про що ви думаєте й що саме відчуваєте. Таж навколо вас усе крутиться. Ви головний піддослідний кролик.
— Очевидно, він таки перетягнув вас на свій бік.
— Ми з Джун цілу ніч обговорювали цю справу. Вже й ніби ладні залучитися до експерименту, а за якусь мить змінюємо думку. І навпаки. Кінець кінцем сестра вирішила влаштувати невеличке випробування. Вранці ми заявили Морісові, що хочемо додому, і то якнайскоріш. Він намовляв, умовляв, та ми твердо стояли на своєму. Зрештою пообіцяв, що прижене з Нафпліона яхту й доправить нас до Афін. Джун і я на те не пристали. Ні. Сьогодні, зараз. Ще можна встигнути на афінський пароплав.
— І він відпустив вас?
— Ми спакувалися, він забрав нас разом із багажем на моторку і поплив навколо острова. Весь час мовчав, ані пари з уст. А в мене в голові одна думка засіла: втрачаємо сонце разом з усім, що тут маємо. Натомість — нудний понурий Лондон. До пароплава залишалося якихось сто ярдів. Я глянула на сестру…