— Вона почалася допіру в неділю пополудні. Моріс раз у раз повторював, що мені не можна збиватися на емоції у стосунках з вами.
Жулі задивилася на килимок. Над нами пурхав жовтий метелик. Відлетів.
— Чи пояснив, чому не можна?
— Так. Бо якогось дня мені, мабуть, доведеться вас… віднаджувати. — Вона опустила очі. — Коли вам належатиме піддатися на поваби Джун. Подібно як у тій дурнуватій книжці «Три серця». Її герой, поет, змінив об’єкти прив’язаности. Одна сестра була нестала й нестійка, а друга скористалася нагодою… Зрозуміла річ. Моріс очорнює вас перед нами, — додала вона. — Неначе вибачається перед гончими псами за те, що нікудишня лисиця їм трапилася. А це дурня. Особливо коли ви взяли на себе роль гончого пса. — Жулі звела очі. — Пригадуєте репліки, які він доручив виголосити мені в ролі Лілі, що ви не вмієте писати вірші, не маєте чуття гумору й таке інше? Я цілком певна, що вони призначені однаковою мірою і для мене, і для вас.
— То навіщо він зводить нас докупи?
Жулі не зразу відповіла.
— Як гадаю, йдеться не про «Три серця». Є набагато значніший літературний твір, який міг би правити за зразок. — Вона дала мені час подумати, а тоді шепнула: — Задовго перед моєю вчорашньою вихваткою ще один чародій послав юнака до лісу рубати дрова.
— Ти ба, мені це не спало на думку. Просперо і Фердінанд.
— Я ж вам читала уривок із «Бурі».
— Кончіс згадав цю п’єсу, коли ми з ним уперше зустрілися. Я тоді ще нічого не знав про вас. — Жулі уникала мого погляду. Зрештою, неважко пояснити причину, зваживши на фінал цього Шекспірового твору. Я теж перейшов на шепіт: — Він і не гадав, що ми…
— Знаю. Просто… — Дівчина похитала головою. — Натяк, що мною він розпоряджається, а вас приймає як гостя.
— І в нього, звичайно ж, є Калібан.
— Та є, — зітхнула вона.
— До слова. Де ваш притулок?
— Ніколасе, я не можу вам його показати. Якщо за нами стежать, то зразу ж усе викриють.
— Чи далеко він?
— Ні, близько.
— То хоч скажіть, у якій місцині цей сховок. — Вона якось дивно збентежилася. І далі ховала очі. — Ану ж вам трапиться щось лихе.
Дівчина всміхнулася.
— Якби нам судилося щось гірше від смерти… Мабуть, досі воно вже сталося б.
— А чому мені не можна цього знати? Ви ж пообіцяли, що скажете.
— Я й далі обіцяю. Скажу, тільки не тепер. Я вас прошу. — Мабуть, вона відчула гострі нотки в моєму голосі. Торкнула мене за руку. — Вибачте. За цю годину я не додержала стількох обіцянок, що дала Морісові… Нехай хоч в одному не зламаю слова.
— Хіба це так важливо?
— Зовсім ні. Ось тільки він сказав, що хоче здивувати вас цим сховищем. Не знаю, як саме.
Я спантеличився. Ця відмова певним чином додавала правдивости її словам. Виняток, що підтверджує правило. Я навмисно перервав розмову. Виставив Жулі на пробу. Як відомо, брехуни не витримують мовчанки. Ця дівчина витримала.
— Чи спілкуєтеся з іншими людьми? — поцікавився я.
— Нема з ким. З Марією це безнадійна справа. Від неї, як і від Джо, обценьками не витягнеш слова.
— А з екіпажем яхти?
— Це звичайні собі греки. Навряд чи вони здогадуються, що тут діється. Чи сказала вам Джун про нашу підозру, що за вами шпигують у школі? — несподівано спитала вона.
— Хто?
— Якось Моріс обмовився, що ви цураєтеся вчителів і вони вас недолюблюють.
Мені зразу ж спав на гадку Деметріадес. Справді дивно, що цей природжений пліткар нікому ні слова не писнув про мої походи до «Бурані». Крім того, я таки цурався вчителів. Поза вчительською кімнатою бачився тільки з ним. А тепер мені полегшало на душі: я й Деметріадесу набрехав про побачення з Алісон. Не тому, що хитрував. Просто щоб не вислуховувати його масних жартів.
— Здогадуюся, хто б це міг бути.
— Ось ця Морісова риса стоїть мені впоперек горла — пристрасть підглядати. У нього на яхті є кінокамера. Ще й із телеоб’єктивом. І запевняє, що це задля птахів.
— Хай тільки спіймаю того старого лайдака на…
— Я ні разу не бачила цієї камери тут, на острові. Напевно, це котрі вже з ліку хитрощі з усіх його семи міхів.
Придивившись до Жулі, я зауважив ознаки внутрішньої боротьби й непевности. Ця дівчина немовби хотіла спровокувати мене на якийсь вчинок, що суперечив би багато чому сказаному в нашій розмові. Згадавши слова Джун про сестру, я пустився наздогад.
— І ви, попри все, хочете йти далі?
Вона труснула головою.
— Не знаю, Ніколасе. Сьогодні хочу. Завтра, може, й перехочеться. Досі мені таке ні разу не траплялося. Якби я керувалася здоровим глуздом і вийшла з гри, то, цілком певно, ніколи вже не спізнала б нічого подібного. Хіба ні? Ви ж це усвідомлюєте.