Нарешті я впіймав її погляд. Ось вона, відповідна мить. Ось воно, останнє випробування Жулі.
— А таки ні. Я ж знаю, що за попередні роки щось подібне вже спізнано принаймні два рази.
Приголомшена цією реплікою, Жулі хибно її витлумачила. Втупившись у мої усміхнені вуста, вона з розмаху сіла на п’яти.
— Хочете сказати, що ви тут… не вперше… — Вона затнулася. В очах вираз образи, розгублености й докору.
— Не я, а попередні викладачі англійської мови в цій школі.
Жулі й далі не розуміла.
— Вони вам розказали?.. І ви з самого початку все знали?
— Знав тільки те, що торік на острові діялося щось чудне. Як і позаторік. — Я пояснив, звідки я це дізнався, й зазначив, що стариган підтвердив ці відомості. Пояснюючи, я уважно спостерігав вираз на її обличчі. — Він також сказав, що ви обидві були тут. І зустрічалися з тими двома.
Обурена дівчина видивлялася на мене.
— Але ж наша нога ніколи тут не…
— Знаю.
Вона відвернулася до моря.
— Моріс таки нестерпний. — Знову подивилася на мене. — І ви весь час підозрівали…
— Не в усьому підозрівав. Одразу розпізнав, що принаймні в одному старий набрехав.
Описавши Мітфорда, я розповів, як він, зі слів Кончіса, закохався в Жулі. Вона раз у раз ставила питання. Хотіла знати кожну подробицю.
— І ви справді не знаєте, що тут діялося з вашими попередниками?
— У школі вони, цілком певно, ні з ким не ділилися враженнями. Мітфорд туманно натякнув мені про почекальню, ото й усе. Я написав йому. Поки що не дістав відповіді.
Спіймавши мій погляд, Жулі за мить потупилася.
— Як на мене, це свідчить, що кінець випаде не таким уже й страшним.
— Сам себе в цьому переконую.
— Неймовірна історія.
— Ви ж нічого йому не кажіть.
— Певна річ, не скажу. — Помовчавши, Жулі криво всміхнулася. — Це ж у нього, либонь, невичерпний запас двійнят?
— Таких, як ви, — навряд. Навіть йому не вдасться знайти вам рівню.
— То що нам тепер робити? — спитала вона.
— Коли він мав повернутися? Чи то пак удати, що повернувся?
— Цього вечора. Принаймні вчора так сказав.
— Може вийти доволі цікава зустріч.
— Мене можуть звільнити за професійну непридатність.
— Я знайду вам роботу, — м’яко запевнив я.
Запала тиша, наші очі зустрілися. Я простягнув руку — зустрілися й долоні. І тіла, коли я обняв Жулі. Ми лежали на килимку — майже впритул. Я провів пальцем по її обличчі… заплющені очі, кінчик носа, обрис губ. Жулі поцілувала палець. Я пригорнув її й поцілував в уста. Вона відповіла, але ще відчувалася настороженість. І прагнення, і спротив водночас. Трохи відсунувшись, я милувався її личком. Здавалося, воно ніколи не набридне й завжди буде джерелом пожадання, спонукою до ніжности й піклування. На ньому жодної вади — ні зовнішньої, ні внутрішньої. Розплющивши очі, Жулі усміхнулася — сердечно, хоч досі стримано.
— Про що ти думаєш?
— Про те, що ти красуня.
— Ти справді не зустрівся зі своєю симпатією?
— А якби зустрівся, ти б ревнувала?
— Авжеж.
— Якщо так, то я не зустрівся.
— Б’юся об заклад, що обманюєш мене.
— Слово чести. Вона не змогла вибратися.
— А ти хотів з нею побачитися?
— Так. Задля співчуття — такого, яке почуваєш до безсловесної худобинки. Тільки для того, аби сказати їй, що нічого не вийде. Бо я продав душу одній чарівниці.
— Цілком конкретній чарівниці.
Я поцілував її руку, тоді шрам.
— Звідки він у тебе?
Жулі зігнула зап’ясток, глянула на нього й жартома надула губи.
— Мені було десять років. Бавилася в хованки, коли треба було робити домашнє завдання. Я забралася до повітки й зачепила якусь подібну до кийка штуковину, що висіла на кілочку. Затулилася рукою, ось так. А то була коса.
— Бідолашка.
Я ще раз поцілував зап’ясток, тоді притулився до Жулі. Відірвався від її вуст і знову вернувся, всіявши поцілунками очі, шию й плечі — аж до самого низу декольте. Ми вдивлялись одне в одного. В її очах ще було видно непевність, але вона помалу танула. Раптом Жулі опустила повіки й потяглася до мене, ніби їй було легше говорити поцілунками, ніж словами. Та коли ми відчули, що розчиняємось одне в одному, коли вже нічого іншого не існувало, крім наших поєднаних уст і тісно притулених тіл, нас отямив дзвінок. Він теленькав на віллі монотонно, розмірено і вперто, як на сполох. Сівши, ми засоромлено розглянулися навколо. Начебто нікого нема. Жулі взяла мене за руку, щоб глянути на годинник.