— Напевно, це остання Морісова штучка, — припустила Джун. — Розбомбити нас на шмаття.
Ми засміялися, хоча й було моторошно від цих сірих, наче хмари, примарних обрисів на блакитному обрамленні планети. Смертоносні машини з тисячами чоловіків на борту, охочих жувати ґумку й носити в кишені ґумові презервативи, пройшли повз нас на відстані не тридцяти миль, а тридцяти років. Ми немовби задивилися не на море, а на прийдешній світ, у якому вже немає місця Просперо, приватним володінням, поезії, фантазії й присягам у коханні… Стоячи між дівчатами, я гостро відчув нетривкість чудного Кончісового почину, такого ж перебіжного, як і сам час. Знав, що мені вже ніколи не випаде така пригода. Я б пожертвував усю решту свого життя, аби тільки нескінченно тривав і незліченно повторювався цей пополудень. Щоб був він замкненим кόлом руху, а не прудким коротким кроком, якому нема вороття.
За чаєм моя ейфорія розвіялася до решти. Дівчата зайшли до вілли переодягтися. Невдовзі мала надійти яхта, й наша розмова стала кваплива та плутана. Сестри ніяк не могли вирішити, що робити далі. Припустили навіть, що можна було б податися на той бік острова й там поселитись у готелі. Кінець кінцем ми постановили дати стариганові ще один шанс. Хай у наступні вихідні з’ясується, що він надумав. Ми ще обговорювали це рішення, коли я зауважив удалині ще якесь судно. Воно йшло навколо мису з боку Нафпліона.
Сестри розповідали мені про яхту, про її розкіш — непідважний доказ Кончісового багатства, якби хтось ще та й сумнівався. І все одно мені забило дух від такої картини. Ми знову вийшли на край майданчика, звідки був кращий огляд. Дизельна двощоглова яхта помалу плила під спущеними вітрилами. Довгий білий корпус, над палубою на носі й на кормі видніють дахи кают. З флаґштока на кормі ліниво звисає грецький прапор. П’ять-шість синьо-білих постатей — очевидно, матросів. З віддалі мало не півмилі не розпізнаєш облич.
— Гм, як на в’язницю… — сказав я.
— Ти б глянув під палубу, — перебила Джун. — У нашій каюті на столику стоять французькі парфуми восьми сортів.
Судно майже зупинилося. Три матроси біля шлюпбалки готувалися спустити на воду невеликий ялик. Завила сирена, щоб ми не проґавили прибуття. Суто по-англійському я почував і колючу заздрість, і дуту погорду. В самій яхті нема нічого вульгарного, а ось володіти нею — це, як на мене, вульгарно. І все ж я пустився уявляти себе на її борту. Ні разу в житті мені не випадало потрапити у світ товстосумів. Я мав в Оксфорді кількох заможних знайомців, як-от Біллі Вайт, але дома в них не бував. І я таки заздрив цим двом сестричкам. Їм набагато легше, врода — це цілком достатня перепустка у світ багатіїв. Ну а здобувати гроші — це вже чоловіче діло, для якого треба бути справжнім мужчиною. Мабуть, Жулі відчула мої думки. Вже під колонадою, коли сестри збирали речі в дорогу, вона несподівано схопила мене за руку й потягла всередину вілли, якнайдалі від очей і вух Джун.
— Це тільки на кілька днів, — сказала Жулі.
— Мені вони видаватимуться роками.
— Мені теж.
— Я все життя чекав на зустріч з тобою.
Вона опустила очі. Ми стояли дуже близько одне від одного.
— Я знаю.
— Чи почуваєш те саме, що й я?
— Сама не тямлю, що я почуваю, Ніколасе. Одне тямлю — мені хочеться, щоб ти й далі носив у собі таке почуття.
— Коли ви повернетеся, ти б не змогла якогось вечора вибратися звідси?
Глянувши на відчинені двері, Жулі подивилася мені у вічі.
— Не те що я не хотіла б, але…
— Я міг би звільнитись у середу. Ми б зустрілися біля каплички. Не в ній, а знадвору.
Вона старалась охолодити мій запал.
— Не знати, чи ми повернемося до середи.
— Я все одно прийду. Коли стемніє. Буду чекати до півночі. Вже краще, ніж кусати собі лікті в цій клятій школі.
— Я спробую. Якщо зможу. Якщо ми повернемося.
Поцілунок у нас вийшов якийсь увірваний, запізнілий, несправжній. Ми вийшли надвір. Джун, що сиділа за столом, зразу ж кивнула в бік жорствяного майданчика. За ним, на стежині, що вела до Кончісового пляжу, вже чекав негр у чорних штанах і джемпері, в чорних окулярах. Знову завила сирена. Заторохтіла маленька моторка, що швидко підпливала до берега.
Джун простягла мені руку, я побажав сестрам щасливої подорожі. Стояв і дивився, як вони йдуть по жорстві, зодягнені в рожевих платтячках, в блакитних панчохах, з кошичками в руках. Негр, не чекаючи, поки дівчата наблизяться до нього, обернувся й рушив стежкою, цілком певен, що вони підуть куди треба. Коли їхні голови зникли з очей, я підійшов до стежки. Моторка причалила до молу. Невдовзі там з’явилася темна постать, а за нею — дві рожеві. У човні сидів матрос, зодягнений у білі шорти й синю безрукавку з червоним написом на грудях. Неможливо прочитати з такої відстані, але цілком певно, що це назва яхти — «Аретуза». Матрос допоміг дівчатам зійти в моторку, тоді в неї скочив негр. Я зауважив, що він сів на носі човна, за їхніми плечима. Човен рушив. Мабуть, сестрички помітили мене, бо щойно всілися — помахали руками. Ще раз це зробили на виході із затоки, коли моторка набрала швидкости, прямуючи до нерухомої яхти.