Полудневе море простяглося на дев’яносто миль, до самого Криту. Майже не видно флотилії. Клапоть бурої, випаленої землі на уступі скелі розтяла чорна, дедалі довша тінь кипариса. День умирав. Я почувався обділеним долею як людина і як мужчина. Хоч і не сподівався, що цього тижня вдасться зустрітися з Жулі, а таки плекав надію — завдяки глибинному нуртуванню, завдяки передчуттю, яке буває у грі в покер, коли треба одної-єдиної карти для цілком певного виграшу.
Я повернувся до вілли. Тут мене чекала Марія, якій треба було все позамикати. Не варто її випитувати. Безнадійна річ. Спакувавши в сумку свої речі, я вийшов із спальні. Надворі побачив, що моторку вже піднімали на борт. Яхта рушила, описала велике півколо й узяла курс на південь Пелопоннесу. Кортіло постежити за нею, поки вона зникне з поля зору, але на думку спало, що з палуби за мною теж стежать. Та ні, не варто цього робити, бо інакше в очах того спостерігача я видаватимуся безутішним нещасником, що після кораблетрощі опинився на безлюдному острові.
За кілька хвилин я пустився в дорогу до своєї занудної каторги по той бік сну. Щось таке, як в Адама, вигнаного з раю… Ось тільки я не вірив у Бога й знав, що ніхто мені не завадить повернутися до райських кущів.
Спинаючись угору крутосхилами, я потерпав від неминучого похмільного відлуння всіх подій минулого дня. Не сумнівався в щирості почуттів, яку Жулі довела своїм тілом, а однак не виходили мені з голови питання, які конче треба було їй поставити. Ніяк не забувалося те, що я кілька разів мало не повірив у баєчку про шизофренію. У цій баєчці нізащо не знайдеш кінців, натомість історії, почуті сьогодні від Жулі, неважко перевірити на правдивість. Скидається на те, що сéстри й досі ладні ставити Богові свічку, а чортові кочергу. Тобто Жулі хоч і захоплюється мною, але завжди готова напустити туману на своє теперішнє та минуле. Тож на наступній зустрічі з Кончісом було б добре показати йому, що я не тільки знаю всю правду про сестер, але ще й можу її підтвердити завдяки незалежним джерелам за межами Фраксосу.
Ще того самого недільного вечора я у своїй кімнаті скомпонував три послання — місіс Гоумз із Серн-Аббаса, містерові П. Дж. Ферну з банку Барклі й директорці класичної школи, в якій вчителювала Жулі. У першому листі я пояснив матері Джун і Жулі, що познайомився з її дочками під час підготовки до фільмування. Написав також, що місцевий сільський учитель попросив мене підшукати в Англії сільську школу, з учнями якої могли б листуватися його вихованці. Тож Джун і Жулі порадили через їхню маму зв’язатися зі школою в Серн-Аббасі — причому терміново, бо незадовго закінчиться семестр. У другому листі повідомлено про моє бажання відкрити рахунок у банку за рекомендацією двох постійних клієнток банківського філіалу. В третьому я подав себе директором нової англійської школи, яку восени мають відкрити в Афінах і на вчительську роботу в якій претендує міс Джулія Гоумз.
У понеділок я перечитав чернетки й замінив кілька слів. Перші два листи переписав від руки, а третій насилу вистукав на старезній машинці з латинським шрифтом, що була в канцелярії нашої школи. Звичайно ж, цей третій може викликати підозру, адже кінозірки назагал не рвуться вчителювати за злиденну платню в чужій країні. Але мені йдеться передусім про відповідь як таку, а не про наслідки запиту. Підозрою більше чи менше — невелика різниця. Сім бід — один одвіт. Отож я звернувся письмово ще й до театру «Тавісток Реп» та Ґертонського коледжу в Кембриджі.
Разом із цими п’ятьма листами я надіслав шостого — на адресу Джона Левер’є. Сподівався на те, що мені вже надійшла відповідь від Мітфорда, хоч знав, що мій лист, скоріш за все, шукає його по світі, а якщо й знайшов, то ще не знати, чи схоче адресат відписувати. До Левер’є я написав небагато — пояснив, хто я такий, і додав:
Пишу Вам тому, що опинився в непростій ситуації. Наскільки знаю, Ви відвідували пана Кончіса в його помешканні, принаймні він сам сказав мені про це. Тепер я гостро потребую поради від будь-кого, хто свого часу пережив те, що тепер переживаю я. Хочу зауважити, що йдеться не тільки про мене, але й про інших людей. Всі ми будемо дуже вдячні Вам за будь-яку відповідь, а чому — Ви, як гадаю, знаєте.