Заклеюючи конверта, я відчував, що мовчання Мітфорда і Левер’є — це якнайкраща провість мого майбуття. Якби за попередні роки в «Бурані» сталося щось справді бридке, то вони, цілком певно, заговорили б про те. А якщо мовчать, то це тільки з вдячности. Я не забув ні розповіді Мітфорда про його сутичку з Кончісом, ні застороги про почекальню. Ось тільки не міг зорієнтуватися, навіщо Мітфорд усе це розповів.
Що довше я розмірковував, то правдоподібнішим видавалося припущення, що Деметріадес шпигує за мною. Керуючись головним правилом контррозвідника — прикидатися підманутим дурником, я дуже сердечно поводився з Деметріадесом у неділю після вечері. Хвилин десять ми вдвох прогулювалися на шкільному причалі, дошукуючись хоч якихось повівів леготу у важкій вечірній духоті. «Дякую, Мелі. Вихідні в мене випали нічогенькі, — відповів я на його запитання. — У “Бурані” приємно читати, купатися й слухати музику». Ба, я навіть роблено сміявся, вислуховуючи його сороміцькі здогади про те, як я насправді провів там час. Цілком можливо, що Деметріадес свідомо йшов на цю вульгарність, маючи від Кончіса завдання — перевірити, чи я не язикатий. На довершення я подякував Мелі за те, що він ані словом не прохопився про «Бурані» й про мене перед нашими колегами.
Спроквола походжаючи з Мелі, я поглядав понад темну воду протоки на материкову Арголіду й застановлявся над тим, що тепер роблять сестри й по яких темних водах їх носить… По мовчазному морю, повному таємниць і неймовірно стриманому на язик. Гаразд, що не ворожому. Нарешті я розгадую його таємниці.
З цим розгадуванням мені пішло ще краще наступного дня, після короткої перерви. Випала нагода розпитати директорового заступника, старшого викладача грецької мови. Вибачте, мені порадили прочитати повість письменника на ім’я Теодорітіс… «Три серця»… Може, ви чули про таку? Чув, аякже. Він не знав ні французької, ні англійської, і я не все втямив із його пояснень. Очевидно, Теодорітіс — це певною мірою послідовник Мопассана. Зміст твору, а принаймні те, що мені поталанило зрозуміти, збігався з тим, що переказала Жулі.
Рештки сумнівів розвіялися під час обіду. Один із учнів приніс на мій стіл книжку, яку звелів передати від свого стола заступник директора. Ця антологія закінчувалася «Трьома серцями». Повість написано кафаревусою — літературним варіантом новогрецької мови, істотно відмінним від демотики — народного варіанта. Текст був мені не під силу, і я не міг попросити допомоги в Деметріадеса. Що ж, кожний фраґмент із тих, які мені вдалося подужати зі словником, підтверджував правдивість слів Жулі про «Три серця».
Середа, середа… Я не дотерпів до неї й у вівторок після уроків забрався на хребет центрального пасма гір. Весь час торочив собі під ніс, що даремно натруджую ноги. Та ні, не даремно. Серце підскочило до горла: ген у далині, на лавандовій гладіні затоки біля Муци, стояла на якорі незабутня «Аретуза» — іграшковий білосніжний кораблик. Я тепер уже знаю. Стариган капітулював.
О пів на десяту я вже стояв біля брами. Прислухався, нічого не почув і стежкою поміж дерев дійшов до місця, звідки було добре видно віллу — тиху і чорну на тлі присмеркової заграви. У концертній кімнаті світила лампа, від Маріїної хатини тягся смолянистий димок. Десь поблизу озвалася сплюшка. Коли я повертався до брами, над головою промайнуло якесь невеличке темне створіння й щезло в лісовій гущавині, за якою простягалося море. Може, це чаклун Кончіс совою перекинувся.
Вздовж огорожі я швидко зійшов до Муци. Темний ліс, димчасте море, ледь чутне жебоніння хвиль. На рейді, за п’ятсот ярдів від берега, червоним оком жеврів розрізнювальний ліхтар яхти. Більш нічого на борту не світилося, й жодного звуку від неї не долинало. Узліссям я пустився до каплички.
Під східною стіною чекала Жулі — чорна тінь на білому тлі. Щойно зауважила мене — рушила назустріч. Вона зодягнулась у матроську темно-синю безрукавку з «Аретузи» і світлу спідницю. Зав’язана на потилиці стрічка стягувала волосся, й через те Жулі скидалася на сувору вчительку. Ми спинилися за крок одне від одного, враз зніяковівши.
— Ти втекла?
— Все гаразд. Моріс знає, де я, — усміхнулася вона. — І за нами вже не стежать. Джун і я все йому виклали начистоту.
— Хочеш сказати, що…
— Моріс дізнався про нас з тобою. Я йому сказала. І застерегла, що шизофренічкою мені належить бути тільки в сценарії, але аж ніяк не в житті.