На думку сплило, як минули в мене ці три дні. Звична морока з незмінно високим стосом неперевірених зошитів, два чергування, запах крейди, душок учнів… А тоді думка перебігла на канікули, хату край села й сестер, що завжди поруч.
— Я дістав книжку «Три серця».
— Зумів прочитати?
— Прочитав досить для того, аби переконатися, що наші ролі взято таки з неї.
Жулі трішки помовчала.
— «Довіряйте інтуїції». Хтось колись таке порадив. Недавно — всього три дні тому.
— Просто там, у школі… ото сиджу в класі й не можу втямити, чи ось ця частина острова справдешня, чи вона тільки наснилася.
— Може, була вістка від твого попередника?
— Ані слова.
Знову мовчання.
— Ніколасе, я вчиню так, як ти постановиш. — Спинившись, вона взяла й другу мою руку, заглянула у вічі. — Ось зараз підемо до нього й відверто поговоримо. Всерйоз кажу.
Поміркувавши, я усміхнувся.
— Чи вдасться змусити тебе й далі додержувати цього слова, якщо мені не сподобається наступний розділ книжки?
— Сам знаєш, що вдасться.
За мить мене обхопили її руки. Сказане очима підтвердили вуста. Притулившись одне до одного, ми рушили. Дійшли до кінця мису. Тут панувало тропічне безвітря.
— Люблю тутешні ночі, — озвалася Жулі. — Більше, ніж дні.
— Я теж.
— Може, похлюпаємося трохи?
По жорстві ми підійшли до моря. Двома рухами вона скинула свої туфлі. Я трохи поморочився, роззуваючись. І ось ми стали в літеплі. Жулі знову дала себе поцілувати. Ці вуста, ця шия… Ніжно й бережно обнявши її, я шепнув на вухо:
— Хай їй абищо, отій жіночій фізіології.
Жулі співчутливо притулилася до мене.
— Знаю. Мені дуже прикро.
— Я весь час згадую, яка ти була в капличці.
— Мені здавалося, що я вже вмерла.
— Тільки незайманки так почуваються.
— З тобою я почуваюся незайманкою.
— А з іншими чоловіками?
— Раз чи два таке трапилося.
— А з тим колишнім?
Вона не відповіла.
— Розкажи мені про нього, — попрохав я.
— Нема про що розказувати.
— Ходімо. Посидимо.
На схилі західного мису серед дерев лежало кілька валунів, що колись скотилися згори. На одному з них ми й розташувалися. Я сперся на камінь, Жулі — на мене. Я розв’язав вузол стрічки, й довге волосся розсипалося по плечах.
Цей колишній викладав математику в Кембриджі й був на десять років старший від Жулі. Дуже розумний, вразливий, начитаний, аж ніяк не зациклений на своїй професії. Вони познайомилися, коли Жулі вчилася на другому курсі, й ці стосунки залишалися майже платонічними аж до останнього року навчання.
— Не знаю, чому Ендрю став мене ревнувати до кожного стовпа. Може, попросту усвідомив, що за два семестри я поїду геть із Кембриджа та й буде по всьому. Він зненавидів університетську театральну студію, до якої ходили Джун і я. Мабуть, вбив собі в голову, що мусить у мене закохатися. Завжди такий м’який та лагідний, що аж смішно, а я взяла й зіпсувала цього невиправного старого парубка. Мені подобалося з ним зустрічатись, ми часто вибиралися на природу. Ендрю був щедрий, просто-таки обсипав мене квітами й книжками… Цією рисою відрізнявся від пересічного старого парубка. А я ніколи, навіть тоді, не сприймала його як мужчину. Буває таке. Вподобаєш когось як людину, тішишся й водночас трохи ніяковієш, що за тобою хвостом ходить не абихто, а приручений пан професор. Захоплюєшся його інтелектом, і…
— …і тоді тебе засліплює?
— Він уперся, щоб ми неофіційно заручилися. Це було на початку весняного семестру. Я гарувала, як віл. У постіль ми не лягали, і мене вражала його делікатність… Ми вирішили, що на канікули поїдемо до Італії, а восени одружимося.
Жулі змовкла.
— І що далі?
— Якось незручно про таке розказувати.
Я погладив її по голові.
— Краще виговоритися, ніж у собі душити.
Повагавшись, Жулі заговорила тихше.
— Я весь час відчувала, що в ньому — не знаю, як це описати — є щось неприродне… Ендрю поводився так, ніби виконував завчені рухи. Цілував мене, бо знав, що дівчат належить цілувати. У ньому не відчувалося справжнього жадання. — Жулі розгладила спідницю на колінах. — А в Італії виявилося, що в нього… серйозні проблеми. Раніше він про це й словом не прохопився, а тут раптом признався, що ще школярем мав гомосексуальні зв’язки. І в Кембриджі мав, ще перед війною, коли там навчався… Напевно, я видаюся тобі безнадійно наївною.
— Та ні. Просто наївною. Не більш.
— Слово чести, на ньому не було жодної познаки гомосексуаліста. Ендрю дуже хотів бути таким, як усі. Мабуть, перестарався з тим бажанням.