— Не даймо їй виграти.
— Ми тільки поплаваємо.
— «Тільки» — це через те, що…
Вона не відповіла. Я відчув її усмішку. Потягнувшись до мене, Жулі шепнула на вухо:
— Чому чоловікам завжди все треба викладати словами?
Зірвавшись на ноги, вона потягла мене за собою. Ми зійшли на берег моря. На борту примарно-блідої яхти колихався червоний вогник, кидаючи миготливий відблиск на воду. Крізь гущу старих дерев пробивалося мерехтливе світло від вілли. Хтось там ще не спав. Жулі звела руки, й я стягнув з неї безрукавку. Тоді відвернулась, я розстібнув ліфчик, вона — непіддатливий блискавичний замок спідниці. Мої долоні ковзнули вперед. Спідниця впала. Хвилинку Жулі спиралася на мене, притуливши мої руки до своїх оголених грудей. Я поцілував її в шию. І ось до моря рушила вона, довговолоса струнка світла постать з білою стрічкою на стегнах — місячне відлуння сонячної сестри, що за три дні долинуло на той самий пляж. Я зірвав із себе одежу. Не оглядаючись, Жулі зайшла у воду по пояс, з тихим сплеском занурилася й брасом поплила до яхти. За півхвилини я догнав Жулі, й ми ще трохи віддалилися від берега. Вона зупинилася, пустила ноги вглиб, випросталася й усміхнулася: оце так псоту ми встругали — і кумедну, і зухвалу.
І заговорила по-грецькому, але не тою знайомою мені мовою, а давньою, менш шиплячою й більш повноголосою.
— Що це таке?
— Софокл.
— А про що мова?
— Ні про що. Йдеться про звучання. Приїхавши сюди, я на першій порі своїм очам і вухам не вірила. Раптом ожили тисячі й тисячі чорненьких закарлючок, що досі мертво лежали на папері. Вони не в минувшині — в сучасності.
— Уявляю.
— У мене було таке відчуття, як у того, що все життя провів у вигнанні й навіть про те не здогадувався. І ось прийшло усвідомлення.
— Я теж таке відчував.
— Чи не сумуєш часом за Англією?
— Ніколи.
Жулі усміхнулася.
— Еге ж, мусить бути щось таке, в чому ми не збігаємося.
— Не в цьому житті. В якомусь іншому.
— Полежу-но я на спині. Недавно навчилася такої штуки.
Розкинувши руки, вона лежала горілиць, наче дитина, що захотіла покрасуватися. Я підплив ближче.
Заплющені очі, на вустах перебіжна усмішка. Мокре волосся, тому обличчя видається молодшим, ніж насправді. Нерухома вода — справдешнє чорне скло.
— Ти схожа на Офелію.
— Ти що, до монастиря мене посилаєш?
— Я ніколи не був такий далекий від Гамлета, як тепер.
— Мабуть, ти саме той дурень, за якого Гамлет радив мені вийти заміж.
Я усміхнувся в пітьмі.
— Чи грала ти роль Офелії?
— У школі. Якраз ці сцени з Гамлетом. Його роль виконувала одна схиблена лесбіянка. Вона просто-таки розкошувала від того, що ходить у чоловічій одежі.
— Зокрема, й від того, що має на штанцях мішечок для прутня?
— Пане Ерфе! Я ніколи б не подумала, що ви здатні на таку вульгарщину, — дорікнула вона.
Підібравшись ще ближче, я цмокнув її в бік, спробував в інших місцях, але Жулі відштовхнула мене, вигнулась і пірнула. Не далася обняти, й ми трохи пововтузилися, розпліскуючи бризки й здіймаючи пінні буруни. Я домігся тільки короткого дотику губ. Жулі вивернулась і тим самим старосвітським брасом попрямувала до берега.
Однак що далі, то рідше загрібала й, буцімто втомлена борюканням і цим запливом, зупинилася в місці, де вода сягала їй попід пахви. Я став поруч, наші долоні знайшли кожна кожну під водою, й цього разу Жулі не пручалася. Я обняв її за стан, вона звела руки, обхопила мене за шию й опустила очі, тоді як моя рука трепетно й сліпо блукала по впадинах та округлостях. Я ніжно притуляв Жулі дедалі ближче, її підошви помалу спиналися вгору схилами моїх стоп. Наші тіла злилися в обіймах. Жулі закинула голову й заплющила очі, прагнучи поцілунку. Моя долоня заповзла під стрічку на стегнах, друга ківшиком охопила грудь — прохолодну, вологу й піддатливу, зовсім іншу, ніж була в капличці, коли нас проймала гарячка наготи.
Слухаючи історію про злощасний роман із викладачем, я здогадався, що моїй любій бракує вміння знайти хистку рівновагу між несмілістю тіла й буйністю уяви. Перша властивість вплинула так, що той математик спочатку видавався привабливим, ну а друга присудила йому вирок, коли дійшло до кульмінації. Завдяки цим двом рисам Жулі справдешня німфа, на відміну від її сестри, що тільки грала роль німфи. Натомість ця дівчина, не прикидаючись, насправжки втікатиме від сатира й водночас манитиме його. У ній є щось від дикої тваринки, настороженої на хибні рухи й незграбні спроби приручити. Щоб перевірити чоловіка на здатність вгадувати її бажання й відповідно поводитися — йти на зближення чи на віддалення, Жулі виставляє бар’єри, мало не пастки. Але вже видно благодатну місцину, де немає бар’єрів, де одного дня вона дозволить мені геть усе… і це станеться невдовзі, адже вона вже горнеться до мене, вже поступається, і її жіноче тулиться до мого чоловічого, і сплітаються наші язики — чинять те, чого жадають чересла…