Я розглянувся навколо себе. За двадцять ярдів звідси є кілька брил, оброслих кущами, де можна сховатися. Якнайтихіше я прошмигнув поміж сосон і, не дбаючи про чисті штани й сорочку, забрався в заглибину між камінням, досі теплим від сонця. На тлі неба видніла розколина в хребті. Там стежка.
За якусь мить виявилося, що я не помилився. Солдати сходили вниз. Напевно, це дружелюбні хлопці з Епіру чи ще звідкись. Однак я припав до скелі. Почувши, що вони вже близько, камінцем докинеш, я глянув крізь гілляччя.
І враз похололо серце. Вони в німецьких одностроях. Спершу я подумав, що це переодягнені грецькі вояки зображають уявного противника на маневрах, але зразу ж відкинув цей здогад. Після звірства окупантів жоден грек нізащо не нап’ялить на себе німецького мундира. І тут я втямив. Спектакль поширився за межі «Бурані», старий дідько не поступився ні на крок.
Останній у сірій низці ніс на плечах щось більше, ніж було в решти солдатів, і з цієї ноші стирчав тонкий, ледве помітний прут. Мене осінило. Я вже знаю, що за мною шпигував, крім Деметріадеса, ще один учитель — грек із типовою турецькою зовнішністю, присадкуватий, коротко стрижений і неговіркий. Він днював і ночував у своїй лабораторії й ніколи не заходив до учительської. Колеги прозвали його «о алхемікос» — алхімік. І ось, собі на смуток, я виявив нові глибини зрадництва — згадав, що це один із найближчих приятелів Патареску. А ще перед тим згадалося, що в його лабораторії є радіостанція, бо кілька учнів хотіло стати радистами. Є також її позивні. Я вдарив кулаком по землі. Це ж очевидна річ. Ось звідки в «Бурані» завжди наперед знали, коли я прийду. В шкільній огорожі одна-єдина брама, і старий охоронець завжди на службі.
Солдати зникли. Мабуть, були взуті в чоботи з ґумовими підошвами й мали перекладене повстю спорядження, щоб не здіймати гамору. Очевидно, вони не сподівалися, що я буду рухатися так швидко. Ракета могла означати тільки одне — запізнілий сигнал, що я вирушив у дорогу. Якусь мить я подумки звинувачував Жулі, однак зараз же виправдав. Моя недовіра до неї була б тільки на руку Кончісові. Стариган не передбачив одного: «сир» знайшов можливості довести «миші», що він на її боці. Жулі, звичайно ж, нічого не знає про нову пастку. Однак миша перетворилася на лисицю, яку не так легко обдурити.
Мені кортіло піти вслід за солдатами й з’ясувати, куди вони подались, але вчасно дав про себе знати досвід військової служби. У безвітряні ночі не варто без конечної потреби вирушати на розвідку. Не можна забувати, що той, хто стоїть ближче до місяця, бачить нас краще, ніж ми його. Минуло тільки півхвилини, а вояків майже не чути. Стежкою скотився камінець. Знову тиша. Упав ще один камінець, трохи далі. Я виждав ще півхвилини, рвучко випростався і почав швидко, як тільки міг, спинатися вгору.
На гребені хребта розколина згладилася, й тут треба було пройти п’ятдесят ярдів на рівному, відкритому місці, перш ніж спуститися на північний схил. Хребет був усіяний камінням, зовсім голий, крім кількох поодиноких низьких кущів. По той бік пролягала розлога, завбільшки з акр, дільниця, заросла високим тамариском. Серед перистого гілля було видно чорну прогалину, де починалася моя стежка. Я стояв і наслуховував тишу, а тоді пустився бігцем через відкритий простір.
На півдорозі щось бухнуло. За двісті ярдів, праворуч від мене, спалахнула ракета й залила світлом гірський хребет. Я впав долілиць і відвернув обличчя. Світло поступово тьмяніло. У мить, коли запала пітьма й у повітрі зашипіло, я зірвався на ноги й щодуху помчав до тамарисків, уже не дбаючи про те, щоб тихо рухатися. Добігши до зарослів, на коротко спинився. Силкувався зміркувати, що за божевільну штучку встругав Кончіс цього разу. На водорозділі, з того боку, звідки стріляли з ракетниці, залунали кроки. Я кинувся вниз стежкою, петляючи між семифутовими кущами.
Невдовзі стежка поширшала, можна було побігти швидше. Раптом, геть несподівано, моя нога об щось перечепилася, і я з розгону гепнувся всім тілом, як дошка. Біль обпік простягнуту руку, що при падінні натрапила на гострий камінь. Ребра прийняли глухий жахний удар, від якого кевкнули легені. «Ісусе!» — проказав мій голос на цьому короткому видиху. Якусь мить я, очманілий від падіння, не міг утямити, що сталося. Та ось із правого боку, з-за тамарискових зарослів, донеслися звуки тихої уривистої команди. Я знаю хіба що кілька німецьких слів, але по голосі зразу ж розпізнав, що команду віддав німець.