— Це дуже влучне означення людини як такої.
— Мене більш цікавить означення людини, яка вважає себе богом.
Він усміхнувся так, ніби сприйняв мою відверту іронію як комплімент. Обійшовши клавесин, став біля мене.
— Покажіть мені руку.
Я неохоче показав. Обдерті щиколотки майже загоїлися. Кончіс оглянув рану й спитав, чи не було ознак зараження крови. А тоді подивився мені у вічі.
— Ніколасе, це вийшло ненавмисно. Принаймні в це ви можете повірити?
— Я тепер ні в що не вірю, пане Кончісе. Тільки в правду.
— Може статися так, що вам краще б її не знати.
— Що ж, заризикую.
Змірявши мене оком, він рушив плечима.
— Дуже добре. Нумо пити чай.
Я рушив за ним. Під колонадою Кончіс нетерплячим рухом указав мені на стілець навпроти нього, а сам став стоячи наливати чай. Я сів. Він обвів рукою накритий стіл.
— Пригощайтеся.
— Як гадаю, дівчатам годилося б почути правду разом зі мною, — зауважив я, взявши канапку.
— Вони її вже знають.
Кончіс сів.
— А чи знають те, що ви сфальшували мого листа до Жулі?
— Це її листи до вас сфальшовані.
Я звернув увагу на множину. Не «лист», а «листи». Старий здогадався, що Жулі писала мені, ось тільки не зміг визначити, скільки разів вона це робила.
— Шкода, — усміхнувся я. — Вкотре вже мені довелось обпектися молоком.
Опустивши голову, він погладжував скатертину. Либонь, замішався, не знаючи, до якої межі дійшли мої стосунки з Жулі. Кинув на мене понурий погляд.
— То що ж, по-вашому, я роблю?
— Казна-що собі дозволяєте.
— Невже я вас силував прийти сьогодні? Та й взагалі ходити сюди?
— Не прикидайтеся наївним. Ви чудово знаєте, що жодний нормальний чоловік не відмовився б від вашої приманки. Попри все, не можу не почувати вдячности до вас. Що ж, добігла кінця перша дія спектаклю чи то пак стадія експерименту, — всміхнувся я. — Піддослідні білі мишки розшолопали ваші підступи. — Схоже, цього дієслова Кончіс не знав. — Після того, як не раз і не два шелепнулися лобом об брехню. А тепер вони ані не гадають наражатися на таке. Хочуть спершу дізнатися, навіщо ви все це затіяли.
Стариган знову глянув мені в очі. Я згадав слова Джун: «Кончіс ще й хоче, аби ми йому загадки ставили самі собою». Однак видно, що він встановив вузькі рамки цієї загадковости, як і свободи дій. Хай хоч які просторі вольєри споруджує науковець, а все одно вони призначені головно для того, щоб бачити кожний буцімто вільний рух піддослідної тварини. Тим часом мій співрозмовник уже вирішив, що робити.
— Чи не розказував вам барба Димітракі про мій передвоєнний приватний театрик?
— Так.
Кончіс вигідно всівся на стільці.
— Під час війни я мав багато часу на роздуми. Не залишилося приятелів, які могли б мене розважати. Отож я задумав новий театральний жанр, у якому немає традиційного поділу на акторів і глядачів. Він визбутий звичного простору — просценіуму, сцени й глядацької зали. Знехтувано тяглість вистави в часі та просторі. Дія і сюжет вільно плинуть від початку до задуманого фіналу. А між цими двома точками учасники придумують свою власну п’єсу. — Старий кольнув мене гіпнотичним поглядом. — Ви скажете, що подібний задум плекали Арто, Піранделло і Брехт — кожен із них по-своєму. Але їм бракувало рішучости, грошей і, звичайно, часу зайти так далеко, як я. Вони так і не наважилися на те, щоб відмовитися від одного складника — авдиторії.
Я усміхнувся з неприхованою іронією. Таке пояснення видавалося трохи переконливішим, ніж усі попередні, але Кончіс і далі по-смішному закриває очі на те, що він сам не дає мені змоги повірити в його оповідки. А цю, останню з ліку, він виголосив із звичною певністю, що я не можу не сприйняти її всерйоз.
— Зрозуміло.
— Ми всі тут актори, друже. Ніхто з нас не є самим собою. Кожне з нас подеколи обманює, а дехто весь час це робить.
— Крім мене.
— Вам ще треба багато чого навчитися. Ви так само далекі від свого природного єства, як єгипетська маска, що її носив наш американський приятель, далека від його справжнього обличчя.
— Він мені не приятель, — задерикувато глянув я на Кончіса.
— Ви б не сказали цього, якби побачили його в ролі Отелло. Це чудовий молодий артист.
— Мабуть. А я гадав, що йому призначили роль німого.
— Отже, моя похвала обґрунтована.
— Це ж марнування великого таланту.
Стариган сидів, спостерігаючи мене. Той самий погляд людини, яка потішається, але не веселиться.
— Либонь, через такий промах на вашому банківському рахунку зробилася несподівана дірка, — докинув я.