— Я ж вам сказав, що вони в Афінах, — відрізав старий і, помовчавши, докинув: — Сьогодні ввечері маю розповісти вам історію, призначену тільки для чоловіків. У ній ідеться не про жінок.
Ага, останній розділ. Я вже здогадався, про що він.
— Про те, що сталося під час війни?
— Про те, що сталося під час війни, — злегка вклонився Кончіс. — До вечері.
Відвернувшись, він рушив до дверей. Я злостився на старигана, і ця злість взялася не так від побоювання втратити Жулі, як від нетерплячки, що доведеться довго чекати до вечері. Мабуть, ми з Жулі зіпсували йому забаву, надто вже рано розкусили його, і то в прикрий спосіб. Тому-то стариган по-дитячому роздратувався. Сестрички, звичайно ж, на яхті. Я побачуся з ними як не сьогодні, то завтра. Задумавшись, я жував тістечко. Зрештою, як на здоровий глузд, ніхто б не став так ґрунтовно, ретельно й вишукано готуватися до літніх розваг у спектаклі тільки для того, щоб обірвати цей спектакль у мить, коли він стає справді цікавий. Та ні, ми вестимемо його далі. Все, що досі діялося на цій сцені, подібне до блефування на початку гри в покер. Справжня боротьба ще попереду.
Згадавши обід два тижні тому за цим столом, я роззирнувся. Може, сестри чекають мене десь під соснами… Цілком можливо, що Кончіс у свій збоченський спосіб дає зрозуміти, щоб я їх шукав. Я заніс торбу до своєї кімнати на другому поверсі й заглянув під подушку та в шафу, сподіваючись, що Жулі залишила мені записку. Нічого не знайшов.
Я вийшов надвір і поринув у нерухоме нагріте повітря. Затримувався в усіх місцях, де бував разом із Жулі. Безперестанку роздивлявся на всі боки й прислухався. Але всюди тяжіла тиша, нікого й нічого не видно. Навіть на яхті не було ознак життя, хоча на воду спустили моторку й пришвартували її до борту штормтрапом. Театр був справді порожній. Він видавався мені, як і всі порожні театри, понурим та моторошнуватим. Так, мабуть, і задумав старий шкарбун.
Цього разу ми мали вечеряти під колонадою, а не нагорі, як раніше. Накритий на дві персони стіл перенесли в її західне крило, звідки було видно сосновий ліс і Муцу. Біля сходів стояв столик із хересом, узо, водою та оливками в мисочці. Коли прийшов старий, я вже допивав другу чарку. Вечір переростав у ніч. Нерухоме мертве повітря оповивало весь обшир.
Чекаючи Кончіса, я вирішив поводитися дипломатичніше. Адже що дужче сердився, то більшу зловтіху викликав, про це можна було здогадатися. І не варто наполягати на побаченні з дівчатами. Доцільно прикинутися, що я взяв за чисту монету його пояснення.
До стола безшумно підійшов старий. Я приязно усміхнувся.
— Може, вам налити чогось?
— Трохи хересу. Дякую.
Я налив півкелиха й подав йому.
— Дуже шкода, що ми розладнали ваші плани.
— Мої плани враховують усе, що тільки може статися, — підніс угору келиха Кончіс. — Вам не дано розладнати їх.
— Але ж ви не могли не знати, що ми таки дограємо до кінця призначені ролі.
Він глянув на море.
— У тому-то й полягає ціль метатеатру — дати учасникам вистави дограти до кінця ролі, вділені їм на самому початку. Але це тільки катастаза.
— Не знаю цього слова.
— Після катастази починається катастрофа, тобто фінальна частина античної трагедії. Чи то комедії, це вже як вийде.
— А від чого залежить, що саме вийде: трагедія чи комедія?
— Від того, чи вміємо ми у звичайному житті доводити до кінця ролі, що їх самі собі й призначили.
Запала тиша. У Кончісовому стилі я зненацька вихопився з питанням.
— Яку частку вашої неприязні до мене визначає вділена вам роль?
Кончіс зовсім не збентежився.
— Приязнь чи неприязнь — це дрібниці. У стосунках між чоловіками.
Узо зашуміло мені в голові.
— Хай так. Але ж ви мене недолюблюєте, га?
Він видивився на мене темними очима.
— Маю відповісти? — Я кивнув. — Так, недолюблюю. Але я взагалі мало кого люблю. А серед них вважай немає молодиків вашого віку. Приязнь чи любов до ближнього — це химера, яку доводиться плекати, щоб уживатися в суспільстві. Я давно вже її позбувся, принаймні тут вона мені не потрібна. Хочете, щоб до вас приязно ставилися. А я хочу жити, ото й усе. Може, колись ви мене зрозумієте. І усміхнетеся. Не глузливо, а згідливо.
Я помовчав.
— Ви говорите так, як деякі хірурги. Їх набагато більше цікавить операція, аніж сам пацієнт.
— Я б не хотів потрапити на стіл хірургові, якого більш цікавить пацієнт, аніж операція.
— Отже… ваш метатеатр насправді анатомічний?
За його плечима виникла тінь. Це Марія. Вона поставила супницю на білу скатертину, сріблясту в крузі світла лампи.