Джун втупилася мені у вічі. Я відвів погляд.
— Мій терпець ось-ось лусне.
— Може, я й забагато від вас прошу. Та ми належно віддячимося за цей надмір.
Я не дав згоди, але облишив сперечатися. Ми рушили. За кілька кроків вона розщедрилася на подачку. Напевно, відчула мій спротив.
— Втім, трохи вам розтлумачу. Моріс здавна спеціалізувався на природі симптоматичних галюцинацій у психічнохворих людей. — Джун засунула руки в кишені. — Психіатрів дедалі більше цікавить зворотний бік медалі: чому нормальні люди саме такі, чому вони не плутають галюцинації з дійсністю. І на це питання годі відповісти, якщо попередити психічно здорового піддослідного кролика, а у вашому випадку — дуже здорового, що все сказане йому служитиме одній меті — заморочити голову. — Я промовчав, і вона повела далі: — Мабуть, ви вважаєте, що ми балансуємо на межі дозволеного в лікарській етиці. Ми це… усвідомлюємо. І виправдовуємо себе тим, що колись ось такі тимчасові жертви, як ви, зможуть допомогти в лікуванні важкохворих людей. І ця допомога значно вагоміша, ніж ви собі гадаєте.
Добру хвилину ми йшли мовчки.
— Яку саме ілюзію мені сьогодні навіватимуть? — спитав я.
— Що я ваша єдина щира приятелька, — відказала Джун і скоренько докинула: — Це не зовсім ілюзія. Не знаю, чи я єдина й щира, але в решті можна не сумніватися.
— Однак я сумніваюся.
— Чогось іншого від вас і не сподіваються, — перебіжно всміхнулася вона. — Уявіть шахіста, який грає не задля перемоги, а тільки для того, щоб спостерігати гру суперника.
— Ота дурня з Лілі й Розою…
— Це жартівливі прізвиська. В колоді таро є карта, яку звуть магом. Чародій, чаклун. Його традиційна символіка — це квіти лілії та рожі.
Проминувши готель, ми вийшли на майданчик з виглядом на головну гавань. У мертвотному світлі блискавиць осліплені віконницями будинки, схожі на театральні декорації, раз у раз примарно оживали… Подібно як у мові, що тепер веде Джун: сцена то спалахує світлом розуміння, то потопає в пітьмі сумнівів. Спалахи в небі частішають, і в розмові теж світло долає темряву.
— Чому ви раніше не привозили сюди Жулі?
— Бо її особисте життя… мабуть, вона вам розповіла цю історію.
— Жулі навчалася в Кембриджі?
— Так. Роман з Ендрю обернувся лихом. Сестрі було важко оговтатись, і я подумала, що тут їй стане легше. Ще одна причина — Моріс звабився на перспективи залучення двійнят.
— І постановив, що я маю клюнути на Жулі?
Джун трохи побарилася з відповіддю.
— У дослідах ми не практикуємо ось таких «постанов». Людину можна змусити до чого хоч, тільки не до статевого потягу. Або ж навпаки — до відмови від нього. — Джун глянула на бруківку під ногами. — Все це, Ніколасе, стоїть на імпровізації. Не на постанові. Можна сказати, що піддослідна миша в чомусь рівноправна з експериментатором. Вона теж визначає візерунок лабіринту. Визначали й ви, хоча не цілком усвідомлювали це, як і та миша. — Помовчавши, вона повела далі, вже легшим тоном: — Відкрию вам ще один секрет. Сестрі не подобалася наша затія. Оте викрадення в неділю. Правду кажучи, ми сумнівалися в тому, що вона належно поводитиметься. Однак Жулі розвіяла наші сумніви.
Згадалося, як перед нашою перекускою Жулі очевидно не хотіла показати мені оту паскудну підземну криївку, та й потім я мало не насилу змусив її до цього.
— Чи схвалюєте ви як сестра те, що Жулі вибрала мене? Не в експерименті, а в реальному житті.
— Бачили б ви її недавнього залицяльника, оте втілення дівочих мрій… — Джун затнулась і швиденько додала: — Це вже я занадто зубоскалю. Ендрю напрочуд розумний. Вразливий. Але він бісексуал, а в таких людей завжди великі проблеми. Жулі потребує когось такого… — Джун скривилася. — На мій суто лікарський погляд, саме такого вона у вашій особі й знайшла.
Ми йшли вгору крутою вузькою вулицею, що вела до місця розстрілу заручників.
— Оці стариганові оповідки всі вигадані?
— Ми дуже хочемо спершу вислухати ваші здогади й висновки.
— А ви самі знаєте правду?
Джун завагалася.
— Та ніби знаю. Не всю. Тільки те, що Моріс вважав за потрібне відкрити перед нами.
Я кивнув на меморіальну дошку на пам’ять про жертв розстрілу.
— А як щодо цієї історії?
— Розпитайте кого-небудь у селі.
— Знаю, що на той час він був ось тут. Але чи все сталося так, як він розповів?
— А чому ви гадаєте, що могло статися інакше? — перегодивши, спитала Джун.
— Дуже красива ця картина квінтесенції свободи. Але вісімдесят людських життів — це, мабуть, надто вже висока ціна такої краси. Якось воно не в’яжеться з тою, як ви сказали, ненавистю до самогубства.