— А може, він попросту допустився фатальної помилки у своїх розумуваннях?
Трохи осадила мене ця репліка.
— Десь так я й гадав.
— А ви йому про це сказали?
— Напівнатяками.
Вона усміхнулася.
— Ось це, мабуть, була вже ваша помилка в розумуванні. — Не давши мені відповісти, повела далі: — Одного разу, коли я була… десь у такому стані, як ви тепер, він увесь вечір руйнував мені віру в мій здоровий глузд, мою гордість за наукові здобутки, причому робив це в таких обставинах, що хоч-не-хоч, а повіриш… Кінець кінцем я зламалася. Товчу одне й те саме: «Це неправда, неправда, я не така». А тоді дивлюся — він щирить зуби. І каже: «Нарешті».
— Мене аж нудить, коли в таких випадках бачу його садистську втіху.
— Саме тому піддослідні й вірять йому. Як сказав би Моріс, саме ця обставина заважає піддослідному бунтуватися проти дійсности. — Джун кинула на мене іронічний погляд. — Змову обставин проти людини — позірно садистичну — ми називаємо еволюцією. Історією. Зрештою, й існуванням.
— Я зрозумів, що про це й ідеться в Кончісовому метатеатрі.
— Він часто читав знамениту лекцію про мистецтво як узаконену галюцинацію. — Джун скорчила гримасу. — Добираючи піддослідних, ми завжди побоюємося натрапити на такого, що читав Морісові статті на цю тему. Тому-то не ризикуємо співпрацювати з молодими французами-інтелектуалами.
— Моріс француз?
— Ні. Грек. Народився в Александрії. Виховувався переважно у Франції. Його батько був великий багач. Космополіт. Принаймні так здається. Моріс збунтувався. Відкинув нав’язаний йому спосіб життя. З його слів, до Англії він поїхав, щоб сховатися від батьків і таки студіювати медицину.
— Як бачу, ви в захваті від Кончіса.
Вона кивнула й тихо проказала:
— Вважаю, що він найбільший у світі вчитель. Тобто не вважаю. Знаю.
— Як тут було торік?
— Боже мій… Цей потворний тип. Довелося шукати іншого піддослідного. Вже не в школі. В Афінах.
— А Левер’є?
Джун усміхнулася. Безперечно милий спогад.
— Джон… — Торкнула мене за руку. — Це зовсім інша історія. Дізнаєтеся її завтра, га? А тепер ваша черга. Розкажіть мені докладніше… знаєте, про що.
І я трохи розказав про Алісон. Ну звичайно ж, в Афінах я її ані на крихту не обманув. Ось тільки не здогадався, що Алісон може так уміло приховувати те, що в неї на душі.
— Чи не пробувала вона раніше накласти на себе руки?
— Ні разу. Мені завжди здавалося, що Алісон спокійно ставиться до всього, що їй випадає на долю.
— Може, вона потерпала від депресії?
— Ні.
— Таке трапляється. З жінками. Ні з того ні з сього. Біда в тому, що тоді їм ідеться не про самогубство.
— На жаль, їй саме про те йшлося.
— Мабуть, усе це тяглося віддавна й неявно. Хоча мали б виявлятись якісь ознаки. Зазвичай бувають вагоміші причини покінчити з собою, ніж розрив із коханцем.
— Я вмовляв собі подібну думку.
— Принаймні ви їй ані словом не збрехали, — на мить стисла мою долоню Джун. — Отже, вам нема чого картати себе.
Ми впору дійшли на місце, коли впали перші краплі дощу, поодинокі й великі. На острів насувала гроза. Джун відчинила ворота й попровадила мене доріжкою. Вийнявши ключа, відімкнула вхідні двері. У передпокої світилося. Лампочка миготіла, струм корився могутнім електричним розрядам у небі. Обернувшись, Джун швидко й навіть трохи несміло цмокнула мене в щоку.
— Почекайте тут. Жулі, мабуть, заснула. Зараз повернусь.
Вона побігла вгору сходами й зникла. Відтак постукала й негучно окликнула сестру. Двері відчинилися й зачинилися. Тиша. Надворі гуркотіло й мерехтіло, по шибах ударив шквал дощу, звідкись потягло холодом. Минуло зо дві хвилини. Нагорі рипнули невидимі двері.
Жулі вийшла на майданчик першою — босоніж, у чорному кімоно поверх білої нічної сорочки. Заклопотана, якусь мить постояла, а тоді збігла до мене.
— Ой, Ніколасе.
І впала в мої обійми. Ми не поцілувались. Згори усміхнулася Джун. Відхилившись від мене, Жулі шукала мого погляду.
— Чому ти мене не застерегла?
— Не знаю.
Знову припала до моїх грудей, наче втішати треба було не мене, а її. Я поплескав Жулі по спині. Джун послала мені поцілунок рукою — таке собі благословення — й пішла собі.
— Тобі Джун сказала? — спитала Жулі.
— Так.
— Про все?
— Про дещо.
Вона пригорнулася міцніше.