— Яка я рада, що це вже минулося…
— Я тобі ще не пробачив за цю неділю.
Вона глянула на мене. Видавалася серйознішою, ніж можна було сподіватися після легкого, мало не жартівливого докору. Очима благала повірити їй.
— Ніколасе, я не хотіла, щоб так сталося. Мало не вийшла з гри. Слово чести. Я мучилася, знаючи все наперед…
— Дуже вже вправно ти приховала свої муки.
— Бо знала, що нам уже недовго терпіти.
— Я чув, що цього літа ти приїхала сюди вперше.
— І востаннє. Вдруге я не витримаю. Особливо такого, що діється тепер… — І знову очі благають зрозуміти й простити. — Джун завжди напускала туману, коли йшлося про «Бурані». Ото мені й закортіло подивитися.
— Я радий. Нарешті.
Жулі знову притиснулася до мене.
— Я не збрехала про одну річ.
— Цікаво знати, що це за річ.
Намацавши мою руку, вщипнула її — на докір. І перейшла на шепіт:
— У всякому разі ти не підеш додому в таку негоду. Мені одній страшно, коли б’ють громи.
— Мені теж. Сказано — зроблено.
Далі наша розмова провадилася без слів. Жулі взяла мене за руку й повела нагору. Ми підійшли до дверей кімнати, де я три дні тому зробив трус. Завагавшись, Жулі ніяково, з відтінком глузування над собою, глянула на мене.
— Пам’ятаєш, що я сказала тобі в неділю?
— Під твоїми чарами я вже давно забув усіх дівчат, з якими…
Вона опустила очі.
— На тому мої чари й закінчуються.
— Я завжди вважав нас кращою парою, ніж Міранда і Фердінанд.
На вустах Жулі майнула усмішка, ніби я нагадав про щось давно забуте. Дівчина затримала на мені погляд. Здавалося, хотіла сказати про щось зовсім інше, але передумала. Вона відчинила двері, ми ввійшли. Біля ліжка світила лампа, віконниці зачинено. З незастеленого ліжка відкинуто набік простирадло й ліжник, подушка геть пом’ята. Біля лампи лежала розгорнута збірка віршів, було видно рядки нерівної довжини. Попільницею правила раковина морського вушка. Ми трохи постояли, зніяковілі й розгублені, — люди, що надто довго чекали жаданої миті. Волосся Жулі розсипалося на плечах, біла сорочка сягала щиколоток. Моя мила розглядалася по кімнаті так, ніби хотіла подивитися на знайомі речі моїми очима, ніби побоювалася, що я погордую патріархальною простотою обстави, ба навіть трішки закопилила губу. Я усміхнувся, але її несмілість уже перекинулася на мене… Змінилася наша дійсність, відпали виверти, дражнення й ухиляння — все те, що Жулі вважала чарами. Якусь мить усе це минуле видавалося дивовижно невинним, як в Адама з Євою перед гріхопадінням.
На щастя, нам допоміг зовнішній світ. За вікном сяйнула блискавка, й лампа, помигтівши, згасла. Ми поринули у смолянистий морок. Гухнув оглушливий грім. Ще не встиг стишитися, а Жулі вже опинилась у моїх обіймах і ми жадібно впилися поцілунком одне в одного. Знову блиснуло, знову бухнуло, ще гучніше. Вона притулилася до мене, як дитина. Поцілувавши її в маківку й поплескавши по плечах, я шепнув:
— Може б, я роздягнув тебе, вклав у ліжечко й пригорнув до себе?
— Нехай трохи посиджу в тебе на колінах. Я нервуюся.
У пітьмі вона підвела мене до стільця біля узголів’я ліжка. Я сів, Жулі забралася мені на коліна, й ми знову поцілувалися. Вмостившись якнайвигідніш, вона намацала мою ліву долоню, й наші пальці сплелися.
— Розкажи про свою подружку. Що з нею сталося?
Я повторив усе те, що недавно розповів її сестрі.
— Я вирішив поїхати на побачення в останню мить. Дуже вже дозолив мені Моріс. І ти теж. Та й не хотілося мені тинятися тут без діла.
— Ти говорив з нею про мене?
— Я тільки сказав, що на острові зустрів іншу.
— Її це вразило?
— Якби ж то! Якби ж то вона не затаїла того, що відчувала…
Жулі ласкаво стиснула мою долоню.
— Ти її не захотів?
— Мені було жаль її. Але по ній не було видно, що ця новина зачепила за живе.
— Ти не відповів на моє запитання.
Я усміхнувся пітьмі. Триває погано прихована битва між співчуттям і жіночою цікавістю.
— Я весь час думав про те, що марную з нею час, а ти десь далеко.
— Бідолашка. Нарешті можу уявити, як вона почувалася.
— Це зовсім інша дівчина, ніж ти. Вона ніколи нічого не сприймала всерйоз. А чоловіків узагалі за ніщо мала.
— А однак сприйняла тебе всерйоз. Принаймні насамкінець.
Цю репліку я передбачив і мав готову відповідь.
— Як гадаю, я став своєрідним символом усього того, що не вдалося в її житті. Останньою краплею, що переповнила чашу.
— Що ви робили в Афінах?
— Оглядали місто. Повечеряли в ресторані. Посиділи, побалакали. Понапивались. Усе було по-людськи. Принаймні так мені видавалося.