Це сталося за якихось п’ять хвилин. Ми лежали мовчки, не потребували слів. Раптом Жулі напівзвелася й квапливо поцілувала мене. Спершись на руку, манячила наді мною. Обличчя у хмарі звислого кудлатого волосся, легка усмішка, холодний погляд.
— Ніколасе, затям одну річ. Вона стосується того, що діялося сьогодні.
— Що ж це за річ? — широко всміхнувся я.
— На світі є не тільки «чому». Є ще «як».
Я й далі усміхався.
— «Як» у нас вдалося чудово.
— Вдалося так, як я захотіла.
Вона змовкла, ніби очікувала, що я повторю її вислів. І враз прудко розвернулась, зіскочила на підлогу й сягнула рукою до кімоно.
Треба було б мені зразу зорієнтуватися й діяти. Я мав би принаймні насторожитися від того, як рішуче вона метнулась одягатися, якщо вже не зважив на раптові зміни в тоні голосу й у виразі обличчя. Оця несподівана поважність не мала нічого спільного з наївністю, якою спершу видалася. Я сперся на лікоть.
— Ти куди?
Жулі забарилася з відповіддю. Зав’язуючи поясок кімоно, обернулася до мене й кинула погляд згори вниз. На її губах ще блукала тінь усмішки.
— На суд.
— Що-що? Який ще суд?
Далі все розвивалося блискавично. Жулі вже рушила до дверей, поки я взяв утямки, що її голос цілком позбувся відтінку наївности й невинности.
— Жулі!
На порозі вона обернулася й зробила коротку паузу, щоб підсилити театральний ефект останньої репліки.
— Ніколасе, мене звуть не Жулі. Ти вже вибачай, що ми не подбали про належний у таких випадках вогонь.
Я сів. Вогонь? Що за вогонь? Не встиг ані слова сказати — вона розчахнула двері навстіж і відступила вбік. У кімнату хлинуло світло.
І ввірвалися якісь люди.
Троє в темних штанах і чорних сорочках поло. Вони рухалися так швидко, що я ледве встиг упівсвідома накинути простирадло на грішне тіло. Першим вбіг чорний Джо. Підскочив до мене, заткнув долонею рота, не давши крикнути, навалився всією вагою й припечатав до ліжка. Один із нападників увімкнув нічну лампу. Теж знайоме обличчя. Тоді на острівному хребті цей тип мав на собі німецький мундир і грав роль Антона. Третім був білявий матрос, якого минулої неділі я двічі бачив біля вілли. Борюкаючись з Джо, я шукав очима Жулі. Ніяк не міг повірити, що це не страшний сон, схожий на помилку друкарів: читаєш Лоуренса, перегортаєш сторінку — а там далі кошмари Кафки. Що ж, я тільки на мить угледів Жулі ззаду. Хтось за дверима обняв її за плечі так, ніби вона щойно вціліла в авіакатастрофі.
Я запекло пручався. Вони це передбачили й запаслися шнурками з уже готовими петлями. Не минуло й півхвилини, як я вже лежав долілиць, зв’язаний по руках і ногах. Уже й не пригадаю, чи кричав я їм ще щось, крім лайки. Принаймні тоді нічого іншого не залишалось. Зрештою мені заткнули рота кляпом. Хтось накинув на мене простирадло. Я примудрився викрутити голову й зиркнути на двері.
На порозі стояв Кончіс. Весь у чорному, як і його поплічники. Полум’я, чорти, пекло. Підійшовши до ліжка, він спинився й змірив мене, ошалілого, безпристрасними очима. Я силкувався виладувати на ньому всю свою лють, пробував кричати, та не міг здобутися на щось інше, крім мукання. В уяві зблисла сцена з Кончісової оповіді: кімната в кінці коридору, розпростертий навзнак вихолощений юнак. Мені виступили сльози від приниження й безсилої злоби. Нарешті я втямив значення погляду Жулі, кинутого наостанок. Вона подивилася так, як хірург, що тільки-но впорався зі складною операцією, а тепер стягує ґумові рукавички й оглядає накладені шви.
Суд, вогонь… та вони геть з глузду з’їхали, не інакше. А з них усіх Жулі найжорстокіша, найбезстидніша, найпотворніша…
«Антон» подав Кончісу відчинену валізочку. Той вийняв звідти шприца, заздалегідь наповненого ліками, перевірив, чи немає бульбашок повітря, й кивнув мені.
— Уже не лякатимемо вас, юначе. Вам добре було б поспати. Щоб менше боліло. Попрошу не пручатися.
Ні з того ні з сього на думку сплив стос неперевірених екзаменаційних робіт. Джо та матрос перекинули мене на плечі й притисли ліву руку до постелі. Кілька секунд я опирався, а тоді піддався. Дотик вологої ватки до передпліччя. Укол голки. По жилах поплив чи то морфій, чи то якесь інше паскудство. Вийнято голку, знову протерто чимсь мокрим місце уколу. Випроставшись, Кончіс якийсь час придивлявся до мене, а тоді відвернувся й поклав шприца в чорну валізочку.