— Ось ти й повернувся, — сказав його батько, старий король.
— Я побачив острови та принцес. І Бога теж побачив, — докірливо проказав принц.
Король і оком не моргнув.
— Немає справжніх островів і принцес. І справжнього Бога теж немає.
— Але я ж їх бачив на свої очі!
— Скажи-но, в чому був Бог.
— У вечірньому вбранні.
— А чи не закотив він рукави фрака?
Принц згадав, що таки закотив. Король усміхнувся.
— Та це ж шати чародія. Одурив він тебе.
Тож принц знову подався до сусідньої держави. На тому самому узбережжі, на тому самому місці він зустрів того самого чоловіка у вечірньому костюмі.
— Мій батько-король сказав мені, хто ти такий, — сердито озвався принц. — Тобі вдалось ошукати мене. Вже не вдасться. Знаю, що острови та принцеси не справжні, а ти не Бог, а чародій.
Чоловік з узбережжя усміхнувся.
— Не я тебе ошукав, хлопче. У королівстві твого батька безліч островів і принцес. Але він тебе заворожив, тому й не бачиш їх.
Принц задумався. Тоді пустився додому. Прийшовши до батька, подивився йому у вічі.
— Тату, чи правда, що ти не справжній король, а тільки чародій?
Король усміхнувся й закотив рукави.
— Так, сину. Я тільки чародій.
— Отже, той, що на узбережжі, — Бог.
— Ні. Він теж чародій.
— Але я хочу знати правду. Те, що є насправді, а не під впливом чарів.
— Нема іншої правди, крім чарів, — відрік король.
Засумував принц, затужив.
— Накладу на себе руки, — сказав він.
Отож король викликав чарами смерть. Стала вона у дверях і поманила пальцем принца. Він задрижав. Згадав острови — прегарні, та несправжні; згадав принцес — хоч несправжніх, зате прегарних.
— Гаразд, — промимрив принц, — якось перетерплю цю біду.
— Ось і ти, сину, — відповів король, — помалу стаєш чародієм.
Підозрілі ці «циркуляри». Таке враження, що їх надруковано одного й того самого дня. Та й вірші написано одним і тим самим олівцем, з однаковим натиском, немовби навмисно й за одним махом. Годі повірити, що ці розпорядження й інструкції слугували для чогось практичного. А ця Ластівка… «Справа досі делікатна». «Відтепер у розмовах з об’єктом уникайте згадок про неї»… Мабуть, це якась призначена для мене несподіванка, якийсь епізод, що не випало реалізувати. Значно простіше з віршами та епістемологічною казочкою, їх мета цілком прозора. Звичайно ж, Кончіс і його підлеглі не могли бути певні того, що я вломлюся в Окоп. Либонь, такі підказки розсіяно по всій садибі «Бурані» — з розрахунком, що я щось та й знайду, нехай тільки мізерну їх частину. Те, що на ці записки я натрапив інакше, ніж на виставлену напоказ підказку, додавало їм переконливости. Хоча могли бути й оманою, як і решта запропонованих мені досі ключів до загадок.
Я марную час. Хоч що тут знайду, воно не прояснить, а тільки затемнить картину. У тому-то й суть казки. Вдарившись у завзяті пошуки, я поставився до подій цього літа як до кримінального роману. Ну а сприймати життя як детектив, як об’єкт слідства, вистежування й арештування — це така сама далека від дійсности (вже й не кажучи про поезію) річ, як вважати кримінальний роман найважливішим жанром літератури, а не одним із другорядних.
Побачивши на Муці гурт людей, я, всупереч усьому пережитому, злинув духом, а коли з’ясувалося, що це звичайні відпочивальники, розчарувався. Мабуть, почуваю найбільший жаль до Кончіса не за те, що той коїв неподобства, а за те, що припинив коїти.
Спершу мені кортіло вломитися також у віллу й там дати волю помсті. Але раптом цей намір видався дріб’язковим і підлим. Ще й малодійовим. Я ж і досі не відмовився від помсти, а тепер уже зміркував, як її здійснити. Еге ж, мене потурили із школи. Але ніхто не заборонить мені повернутися на острів влітку наступного року. А тоді побачимо, хто сміятиметься останнім…
Вибравшись з Окопу, я подався до вілли. Наостанок пройшовся під колонадою. Звідси забрали шезлонґи, навіть дзвіночок. На грядках пожовкло й зсохлося огіркове огудиння. Не стало Пріапа.