Про літо 1951 року я нічогісінько не дізнався, зате довідався трохи більше про самого Левер’є. У Сакро-Спеко він живе кілька тижнів, а раніше відбував послух в одному зі швейцарських монастирів. Вивчав історію в Кембриджі, вільно говорив по-італійському, «цілком незаслужено вважався» знавцем англійського чернецтва перед Реформацією. Він тому й потрапив у Сакро-Спеко, щоб ознайомитися з документами на цю тему в тутешній славетній бібліотеці. До Греції ні разу не повертався. Левер’є залишився англійським інтелектуалом — свідомим того, що справляє враження перерядженого, маскарадного монаха, ще й трохи гордого з такої ролі. Насамкінець він вивів мене поза монастир. Як і годиться, я захоплювався городами та виноградниками на терасах.
Дійшовши до дерев’яної лави під інжирним деревом, ми сіли. Левер’є й далі відводив очі.
— Ви розчаровані. Але ж я попередив.
— Це ж полегша — зустріти товариша в нещасті. Навіть якщо він німий.
Він задивився понад обсадженою самшитом клумбою на блакитне марево розпеченого сонцем провалля. Було чути шум води десь у глибині.
— Товариша — так. Але не в нещасті.
— Я тільки хотів порівняти наші враження.
Помовчавши, Левер’є зауважив:
— Суть його… системи полягає саме в тому, щоб навчити людину не «порівнювати враження».
Він постарався, щоб ці слова прозвучали в’їдливо. Хотів, щоб я забрався звідси якнайскоріш. Я крадькома зиркнув на свого співрозмовника.
— Чи були б ви нині тут, якби…
— Факт, що вас підвезли в довгій пішій мандрівці, відповідає на питання «коли?». Але не на питання «чому?».
— Мабуть, наші пережиття дуже відрізняються.
— А чого б це вони мали бути однакові? Ви католик? — Я заперечно похитав головою. — Принаймні християнин?
Я знову заперечив. Левер’є знизав плечима. Він мав під очима темні кола. Видавався втомленим.
— Але я вірю в… милосердя.
— Друже, ви від мене хочете не милосердя, а признання, до якого я не готовий. Вважаю, що справжнє милосердя — не йти на ці признання. Якби ви були мною, то зрозуміли б. Коли розійдемося, зрозумієте.
Левер’є сказав це холодно. Змовк, а тоді додав:
— Вибачайте. Ви мене змусили до різкого тону.
— Мабуть, пора мені йти.
Скориставшись нагодою, він звівся.
— Я не хотів вас образити.
— Звичайно ж.
— Відпроваджу вас до брами.
Через побілені двері, вставлені в прорубаний отвір у скелі, повз келії, схожі на тюремні камери, ми прийшли до передпокою із смертельно понурими фресками — невеселим дзеркалом вічности.
— Я забув розпитати вас про школу, — сказав він. — Там був дуже здібний учень — Афендакіс. Я давав йому додаткові уроки.
Ми трохи постояли на лоджії, біля фресок Перуджино, й перекинулися кількома словами про школу. Було видно, що вона не цікавить Левер’є, що він просто силкується на приємність, старається приборкати гординю. Навіть у цьому він контролював сам себе.
Ми потиснули один одному руки.
— Це одна з європейських святинь, — мовив Левер’є. — Нам кажуть, що наші гості, хай якої вони конфесії, мають виходити звідси… як це сформульовано… «оновленими і втішеними». — Він замовк, ніби очікував заперечень і кпин, але я не сказав ані слова. — Ще раз попрошу повірити мені, що я мовчу задля свого і вашого добра.
— Хочеться вірити.
Він ввічливо вклонився, скоріше на італійський, ніж на британський манір, а я подався кам’яними сходами до стежки серед падубів.
У Суб’яко аж до вечора довелося чекати автобуса. Він мчав повз зелені долини, гірські селища й осикові гаї, вже трохи пожовклі по-осінньому. Небо з ніжно-блакитного стало бурштиново-рожевим. На порогах своїх жител сиділи старі селяни. Траплялися обличчя, як у греків, — непроникні, шляхетні й спокійні. Мабуть, завдяки пляшці вердикйо, яку випив, коротаючи час, я зрозумів, що належу до значно давнішого світу, ніж той, у якому пробуває Левер’є. Не подобався мені ані він сам, ані його віра. Здавалося, ця неприязнь зливалась в одне ціле з напівп’яною любов’ю до давньої, незмінної греко-латинської цивілізації. Я поганин; у всьому найкращому — стоїк, у всьому найгіршому — сибарит. Таким і залишусь.
Чекаючи потяга, я взяв ще спиртного. Якомусь чолов’язі у станційному барі вдалося мені розтлумачити, що он там, на синюватому пагорбі під цитриново-зеленкуватим небом, було помістя поета Горація. Я пив за здоров’я Сабінського пагорба. Один Горацій кращий, ніж десять святих Бенедиктів. Один вірш кращий, ніж десять тисяч проповідей. З часом я зрозумів, що в цьому разі Левер’є, напевно, погодився б зі мною. Адже й він теж вибрав собі вигнання. Адже бувають миті, коли мовчання стає поезією.