— Так само, як і жертв цих відкриттів?
— Ніколасе, ми ніколи не знаємо наперед, вдасться чи не вдасться. Пізнавши нашу таємницю, ви стали чимсь на зразок радіоактивної речовини. Сподіваємося, що не почнеться ланцюгова реакція. Але ми цього не певні. — Де Сейтас опустила очі. — Один чоловік… десь у такому становищі, як ваше… сказав мені, що я схожа на ставок, у який кортить кинути камінь. У подібних випадках я далеко не така спокійна, як могло б видатися збоку.
— Гадаю, в таких випадках ви дуже спритно маніпулюєте цими невдахами.
— Туше! Ви поклали мене на лопатки, — вклонилася вона. — Наступного тижня від’їжджаю. Як завжди, у вересні, коли не треба пильнувати дітей. Я нічого не приховую. Роблю це щороку.
— Їдете до нього?
— Так.
Між нами зависло щось схоже на її мовчазні перепросини. Ця жінка відчула, що на мене хлинули заздрощі й я визнав їх природними. Бо ж пересвідчився, що скарб зв’язку двох людей і поділеної на двох долі — це дійсність, а не виплід моєї уяви.
Де Сейтас глянула на годинник.
— Ой леле! Шкода, мушу йти. Маю зустрітися з Ґунгільдою та Бенджі біля Кінґз-Кросс. Такі вже смаковиті ці тістечка…
Вони лежали неторкані — бридка барвиста розкіш.
— Варто заплатити за насолоду не їсти їх, — зауважив я.
На знак згоди де Сейтас скорчила веселу гримаску, й я махнув рукою офіціантці. Поки ми чекали на рахунок, моя співрозмовниця сказала:
— Ще одне. За останні три роки Моріс двічі перебув важкий інфаркт. Так що наступного літа… може й не бути.
— Так. Я чув про це від нього самого.
— Ви повірили?
— Ні.
— А мені вірите?
— З усього сказаного аж ніяк не випливає, що з його смертю не буде наступного літа, — ухильно відповів я.
Вона скинула рукавички.
— Навіщо ви це сказали?
Я відповів усмішкою — її власною.
Де Сейтас розтулила була вуста, але змовчала. Я згадав свої слова про Лілі: «випала з ролі». В очах матері відображалася дочка. Лабіринт, даровані й відкинуті привілеї. Примирення.
За хвилину ми йшли коридором до виходу. Назустріч наближалися два чоловіки. Порівнявшись з нами, один із них хапнув ротом повітря, мало не схлипнув. Де Сейтас зупинилася, теж заскочена. Випадковий стрічний був у темно-синьому костюмі й носив краватку-метелика. Густа, рано посивіла шевелюра, рум’яні щоки, пухлі губи. Жінка рвучко повернула голову до мене.
— Вибачте, Ніколасе… Ви б не могли спіймати мені таксі?
Обличчя цього солідного пана кумедно змінилося. Несподівана зустріч ураз обернула його юнаком, занурила в спомини про давно минуле. З надмірною чемністю я дав дорогу людям, що йшли попити чаю, й таким чином зміг затриматися на кілька секунд. Супутник чоловіка в синьому відійшов до дверей чайної і там чекав, а той тримав де Сейтас за руки, відводив убік. Вона чудно всміхалася, неначе Церера, що знову зійшла на пустище. Не випадало стояти біля них, я рушив. Біля виходу озирнувся. Двоє непорушно стоять. Зморщечки ніжности біля кутиків його очей, вона з усмішкою приймає данину.
Стоячи на краю хідника й дожидаючись таксі, я застановився, чи не був це «відомий у світі чоловік», що тоді сидів у портшезі. Та ні, я ж бо його не впізнав. Розпізнав тільки благоговіння на обличчі. Він бачив тільки її, усі важливі справи канули в безвість.
За хвилину-дві до мене підбігла де Сейтас.
— Може, вас підвезти?
Вона ані не гадала вдаватися до пояснень, і щось досадно потайне у виразі її обличчя давало зрозуміти, що розпитувати недоречно, ба навіть вульгарно. Ця дама не те що з добрими манерами — вона вміє вправно ними послуговуватися, як підоймою, щоб пересувати мою неотесану тушу куди треба.
— Та ні, дякую. Мені треба до Челсі, — збрехав я. Хотів якнайскоріш спекатися цієї жінки.
Крадькома поспостерігавши її, я сказав:
— Під час зустрічей з вашою дочкою мені не раз спадала на гадку така собі історична легенда. Вам вона навіть більше личить. — Де Сейтас непевно усміхнулась. — Про Марію-Антуанетту і різника. Він привів юрбу до версальського палацу. Вимахував ножакою й волав, що переріже горло Марії-Антуанетті. Натовп розправився зі стражниками, і різник виламав двері, що вели до королівських покоїв. Він увірвався до спальні. Марія-Антуанетта була одна. Стояла край вікна. Нікого більш. Тільки різник з ножем і королева.
— І що далі?
Я побачив таксі, яке їхало не в тому напрямку, й махнув водієві, щоб той розвернувся.
— Він упав на коліна й заридав.
Вона помовчала.
— Бідолашний різник.