— Здається, те саме сказала й Марія-Антуанетта.
Де Сейтас задивилася на машину, що наближалася до нас.
— А чи не стоїть увесь світ на причині, з якої заридав різник?
Я відвів очі.
— Гадаю, ні.
Таксі зупинилось, я відчинив дверцята. Дивлячись на мене, вона хотіла щось сказати, але передумала. Згадала про інше. Вийняла з кошика таріль.
— Ось вам.
— Постараюся не розбити.
— На ньому лежать мої найкращі побажання, — мовила де Сейтас, простягнувши руку. — А ось Алісон вам ніхто не подарує. Доведеться заплатити за неї.
— Алісон уже дістала від мене відшкодування.
На якусь мить вона подовжила рукостискання.
— Ніколасе, я так і не висловила другої заповіді, якої ми з чоловіком додержували все життя.
І тут же висловила цю заповідь, не усміхнувшись. Ще трохи дивилася мені у вічі, а тоді сіла в таксі. Я проводжав авто невідривним поглядом, поки воно зникло за Бромптонською каплицею. Я нагадував собою того сердешного різника, що втупився в обюссонський килим. Одна-єдина різниця — я не плакав.
Отож я чекав.
Здавалося, ця пустеля порожніх днів наділена садистичністю. Здавалося, немовби Кончіс, зі згоди Алісон, розпоряджається відповідно до засад вікторіанської дієтичної моралі: не дістанеш джему — тобто солодких радощів життя, поки не наглитаєшся по саму зав’язку черствого хліба — тобто терпіння від змарнованого часу. Однак я був нездатен філософувати. Ці останні тижні виродилися в ненастанну боротьбу. Нетерплячка гострішала, її притуплював навмисно для цього вибраний спосіб життя. Мало не кожного вечора я знаходив сам для себе причину пройтися Рассел-сквером. У тому був подібний до моряцьких жінок та наречених, яких спонукує учащати на причал скоріш нудьга, ніж надія побачити свого милого. Вогнів мого корабля я так і не побачив. Два-три рази поїхав до Мач-Гадема, але в Динсфорд-гаусі панувала така сама темнота, як у помешканні на Рассел-сквері.
Цілими годинами я висиджував у кінотеатрах, а вдома зачитувався всіляким непотребом — тільки задля того, щоб одурманюватися. Ночами часто їздив туди, куди мені зовсім не хотілося, — до Оксфорда, до Брайтона, до Бата. Такі далекі поїздки заспокоювали й навіювали враження, ніби я не знічев’я, а задля чогось путнього мчу в пітьмі, пролітаю заснулими містечками, вдосвіта опиняюся в Лондоні й тоді, вимордуваний, сплю до четвертої-п’ятої години дня.
Мало того, що доводилося розвіювати нудьгу й тугу. На додачу я ще й напитав мороки — якраз перед знайомством із Лілі де Сейтас.
Чимало часу я проводив на прогулянках у Сохо та Челсі, куди вірні наречені не потикаються, хіба що дуже вже хочуть виставляти свою вірність на випробування. У цих нетрях було вдосталь чудовиськ — від розмальованих шкап у підворіттях вулиці Ґрік-стрит до таких самих легких на підойму, але трохи апетитніших «модельок» і пансіонних панночок на Кінґз-роуд. Траплялися й такі, що збуджували мене. Спершу я вимітав із голови думки про таке, але згодом примирився з ними. Бокував і задкував від цієї спокуси з багатьох причин — і мотиви були радше егоїстичні, ніж шляхетні. Якщо Кончісові посіпаки стежать за мною, а така можливість завжди є, то хай побачать, що я можу обійтися й без жінок. Півсвідомо я хотів це довести самому собі й скористатися цим як зброєю проти Алісон, як додатковим ремінцем у нагайці, коли дійде до биття.
Правду кажучи, мої теперішні почуття до цієї дівчини не мали нічого спільного з сексом. Мабуть, тут відіграло свою роль моє відчуження від Англії і всього англійського, моя безрідність, неприкаяність. Я знав одне — хай навіть щодня матиму нову партнерку в ліжку, а все одно тужитиму за Алісон. Я сподівався від неї зовсім іншого, і тільки вона могла вділити це мені. У тому-то й різниця. Побавитись у постелі можу з першою-ліпшою, але лише Алісон може мені дати… ні, це не назвеш коханням. Радше — чимось пробним. Ще перед тим, як почнеться саме випробування, воно залежить від глибини її каяття, від щирости признання, від того, чи переконливо зможе вона довести, що досі кохає мене й що до зради її довела невдача в коханні. Ось така гра в бога викликала в мені мішане почуття захвату й огиди, як і всяка хитромудра релігія. Мабуть, щось у тому і є, але ж я не належу до побожних. Зрештою, дедалі виразніша різниця між коханням і сексом аж ніяк не може стати стимулом увійти у світ цнотливої вірности. У тому сенсі пані де Сейтас проповідувала істину, яку неофіт і без того вже взяв на віру: конче треба розсікти скальпелем зв’язок між серцем і череслами.
Водночас щось у глибині моєї душі ще опиралося. У шлунку залягли неперетравлені оповідки та нотації, якими годувала мене ця дама. Вони не тільки суперечили загальновизнаним нормам і накинутим ідеям. Вони чинили наругу над моїм підсвідомим переконанням — тільки в Алісон мені належить шукати все те, чого потребую. А якщо не знайду, то це означатиме одне-єдине — втрутилося щось вище від моральности та чуттєвости, щось неописанне, водночас матеріальне й духовне, пов’язане з уявою і смертю. Либонь, де Сейтас керується засадами сексуальної моральности, які, на її думку, стануть загальноприйнятими у двадцять першому сторіччі. На щось вони хибують, бракує їм чогось такого, що забезпечує конче потрібну певність. Ну а я, мабуть, узяв за основу норми двадцять другого сторіччя.