— Ну?
— Я хотів би дізнатися, до холери-мами, що означала твоя поява в Афінах. Хотів би втямити, що діється відтоді й про що йдеться.
— І що тоді робитимеш?
— Побачимо.
Алісон вийняла з сумочки сигарети й закурила. Відтак простягла мені пачку. Аж ніяк не по-приятельському.
— Ні, дякую, — сказав я.
Вона задивилася в далину, на Камберленд-Террейс — низку великопанських будинків, що тягнеться аж до парку. Кремовий тиньк, білі статуї над карнизами, тло вицвіло-блакитного неба.
До нас підбіг пудель. Я відмахнувся ногою, натомість Алісон погладила собачку по голові. «Тіно! Золотко моє! До ноги!» — озвався жіночий голос. На таке ми б колись насмішкувато переглянулися. Нині ж вона знову задивилася на розкішні будинки, а я озираюся.
Що не крок, то лавка. Що не крок, то сидять і витріщаються. Раптом цей людний парк видався сценою. На тлі декорацій — замасковані вивідувачі. Видобувши сигарету й закуривши, я подумки принукував Алісон глянути на мене. Не глянула.
— Алісон.
Ковзнула по мені оком. Сиділа, тримаючи сигарету. Здавалося, ніщо не спонукає її заговорити. З платана зірвався жовтий листок, закружляв і зачепив спідницю. Алісон нахилилася, підняла його й розгладила на коліні. На краєчку нашої лавки підсів індус. Кістляве обличчя, білий шарф, потертий чорний плащ. Маленький, нещасний, чужий у цій країні. Мабуть, офіціант — невільник дешевої їдальні зі стравами, приправленими карі. Я підсунувся до Алісон і стишив голос. Постарався, щоб слова звучали так само холодно, як у неї.
— А що ти мені скажеш про Кемп?
— Ніко, припини мене допитувати. Зараз же. Я тебе прошу.
Ого, вимовила моє ім’я. Хоч якийсь зсув на краще. Ба ні — й далі безмовна неприступність.
— Це ж вони, мабуть, спостерігають нас? Вони десь тут?
Знуджене зітхання.
— Тут? — наполягав я.
— Ні. — І зразу виправила себе: — Не знаю.
— Тобто знаєш.
Вона й далі відводила очі. Відповіла тихо й ніби на відчіпного:
— Тепер річ не в них.
Довга пауза.
— Коли ми віч-на-віч, тобі нізащо не вдасться мене обдурити, — сказав я.
Алісон торкнулася свого волосся. Волосся, зап’ясток, манера трішки зводити обличчя при такому жесті… Кинувши погляд на її вухо, я пройнявся люттю. Почувався так, ніби мене не впускали до моєї власної оселі.
— Я завжди вважав тебе єдиною на світі особою, яка не може мені брехати. Чи ти можеш принаймні уявити те, що я пережив улітку? Тоді, коли дістав листа з тими квітами…
— Якби ми почали згадувати, хто що пережив… — відказала вона.
Всі мої спроби помиритися пропадали намарно, Алісон думала про щось інше. Я намацав у кишені сухого гладкого каштанчика. Мій талісман. Якось на вечірньому кіносеансі Джоджо вручила мені цю річ в цукерковій обгортці — хитро пожартувала. Либонь, Джоджо десь за милю-дві звідси, за цегляними стінами, за балаганом людей і машин. Мабуть, підчепила когось та й сидить із ним, помалу прощаючись з дівочою цнотливістю. Згадавши її пухку долоню в пітьмі кінозалу, я раптом запрагнув взяти Алісон за руку.
Я знову вимовив її ім’я.
Але Алісон, видно, вже постановила залишатися недоторканною.
— Я приїхала до Лондона, щоб переоформити квартиру, — сказала вона, відкинувши листок. — А тоді повернуся до Австралії.
— Так далеко їхати задля такої дрібниці?
— І щоб побачитися з тобою.
— Задля ось такого приємного побачення?
— Задля того, щоб переконатися, чи я ще…
Урвала, не договорила.
— Ти про що?
— Я не хотіла сюди йти.
— То чого прийшла, раз не хотіла?
Алісон знизала плечима. Не відповіла.
Загадкова, майже чужа. Відступи назад — спробуй ще раз. Виїдь на чужину — звідти вперше побачиш свій край. Те, що колись в Алісон було податливе й доступне, як сільничка на обідньому столі, нині запечатане в сакральній посудині, стало недоторканним. Але я знаю Алісон. Знаю, як легко вона переймає манери та звички тих, кого любить чи шанує, хоч у нутрі залишається непокірною й незалежною. І знаю, звідки взялася ця слизька непроникність. Поруч мене сидить жриця храму Деметри.
Я спробував перевести мову на щось конкретне.
— Де ти була після Афін? Вдома?
— Мабуть.
Я зачерпнув повітря.
— Ти хоч згадувала про мене?
— Інколи.
— Маєш когось?
— Ні, — побарившись, відповіла вона.
— Не чую певности в голосі.
— Завжди хтось та й знайдеться… якщо розглянутися.
— А ти розглядалася?
— Нікого не маю, — відрубала Алісон.