— Чи можна мені вставити слово?
— Не можна. Вибирай. І то вже. Або я, або вони. Але остаточно.
— Ти не маєш права…
— Маю таке саме право, як ти тої ночі в пірейському готелі. Повне право. І на тій самій підставі.
— Це зовсім інші випадки.
— Такі самісінькі. Тобі перепала моя колишня роль. — Я тицьнув великим пальцем за плече, в бік хоромів на Камберленд-Террейс. — Вони можуть тобі запропонувати все що хоч. А я, як і ти тоді, — тільки одну-єдину річ. Не стану тебе звинувачувати, якщо ти повториш мою помилку — вибереш їхні розкоші, а не наше невідь-яке майбутнє. А вибрати мусиш. Тут, щоб вони бачили. І тепер.
Вона глянула на будинки, я теж обернувся. Облиті надвечірнім сонцем, вони променіли сяйвом — ясним, вишнім, милостивим олімпійським еліксиром, який часом забарвлює хмари влітку.
— Я повертаюся до Австралії, — відказала Алісон таким тоном, ніби зрікалась і мене, і їх.
Між нами неначе пролягла прірва — бездонна, але така вузька, що її можна подолати, ступивши один крок тут, на ґазоні. Я не зводив погляду з її обличчя, спотвореного впертістю й негнучкістю. Запахло димом багаття. Ярдів за сто від нас ішов сліпець — вільно й упевнено, як зрячий. Тільки білий ціпок свідчив про його каліцтво.
Я рушив до алеї, що вела до південної брами, до моєї оселі. Два кроки, чотири, шість. Десять.
— Ніко!
Вигук прозвучав владно й гостро. Ані натяку на примирення. Я спинився, повернув голову й ледве здобувся на те, щоб іти далі. Почувши, що Алісон біжить, не обертався, поки вона не догнала мене. Стала на відстані трьох-чотирьох кроків, трохи задихавшись. Еге, вона таки не обманювала. Справді повертається до Австралії. Якщо й не справжньої, то уявної — Австралії думок і почуттів, аби без мене провести в ній решту життя. А проте не може мені дозволити ось так просто відійти. Її очі налилися болем і люттю. Видно, що я їй нестерпний, як ніколи.
Підступивши до неї, я звів пальця, як гнівний ментор.
— Ти так нічого й не навчилася. Досі граєш накинуту роль.
Алісон витримала мій жовчний погляд. У неї був такий самий.
— Я прийшла, бо сподівалася, що ти змінився.
Не знаю, чому я так повівся в наступну мить — не обдумано і не відрухово, не холоднокровно і не зопалу. Мною керувала потреба, і я не порушив заповіді. Моя рука сама розмахнулася й з усієї сили вимірила ляпаса. Застукана зненацька, Алісон заточилася, заблимала очима, а тоді помалу приклала долоню до щоки. Ми довго дивились одне одному у вічі — ошалілі й нажахані. Розтанув навколишній світ, ми падали в космічну порожнечу. Прірва хоч і вузька, та бездонна.
На доріжці, за спиною Алісон, зупинилося кілька осіб. З лавочки скочив якийсь чоловік. Індус сидів нерухомо й спостерігав нас. Алісон не відривала руки від обличчя, очі набігали сльозами — звичайно ж, від болю. Мабуть, трохи й від несподіванки.
Нарешті передо мною відкрилась істина, поки ми стояли й тремтіли, намацуючи щось певне між нашим минулим і майбутнім. У мить, коли розриву не дає перекинутися поєднанням лише дрібничка — ледь помітний порух, нерозумне непорозуміння, пам’ятлива пам’ять про колишню зраду.
Насправді за нами ніхто не стежить. Вікна сліпі, якими й видавалися. Театр порожній. Зрештою, його й немає. Вони натуркали Алісон, що це театр, і вона повірила, ну а я повірив їй. Мабуть, зробили це, щоб довести мене до крайности, востаннє дати доброї науки й піддати остаточному випробуванню… Мабуть, я, як ото герой «Астреї», мушу обернути кам’яними бовванами левів, однорогів, магів та інших міфічних монстрів.
Я перевів око з Алісон на далекі вікна й фасади, увінчані білими помпезними статуями. Цілком логічна кульмінація гри в бога. Вони здиміли, залишивши нас двох віч-на-віч. Я певен цього… але хіба можеш бути в чомусь твердо певним після всього, що сталося? Невже вони такі холодні, нелюдські… й позбавлені цікавости? Невже вони, сфальшувавши кості, виходять із гри?
Я подивився на алейку. Значно матеріальніші спостерігачі нашої сцени помалу розходилися. Їх уже не цікавив вияв банальної чоловічої брутальности, що обіцяв перерости у скандал. Алісон не рухалася. Не віднімала долоні від щоки, тільки голову опустила. Судомно зітхнула, втримуючись від плачу, а тоді ледь чутно озвалася уривчастим, розпачливим голосом, ніби сама з себе дивувалася.
— Ненавиджу тебе. Ненавиджу.
Я змовчав. Не пробував доторкнутися до неї. За якусь мить Алісон звела голову. На обличчі, як і в голосі, був вираз ненависти, страждання, вираз жіночого жалю, нагромадженого ще від створення світу. Та в сірих очах чаїлося щось інше, чого я досі ніколи не помічав (або ж помічав, та боявся усвідомити побачене), — відблиск сутности, що просвічував крізь ненависть, біль і сльози. Відрух завис у повітрі, розбитий кристал чекає нового життя. І все-таки Алісон знову проказала те саме — нищила побачене.