— Хай буде по-вашому.
— Поводьтеся з нею так, ніби вона хвора на амнезію.
— На жаль, я ніколи не мав справи з такими хворими.
— Вона живе нинішнім днем. Не пам’ятає про своє минуле й не має його. Якщо ви спитаєте про щось у минулому, то тільки розтривожите її. Вона дуже вразлива. І тоді вже не захоче зустрічатися з вами.
«Мені подобається ваш спектакль, — хотілося мені сказати. — Не зіпсую його». Натомість я мовив:
— Хай навіть я не розумію, навіщо це, та починаю здогадуватися, як воно робиться.
— Якраз навпаки, — заперечив Кончіс. — Ви починаєте здогадуватися, навіщо це, й не розумієте, як воно робиться.
Він видивлявся на мене, ніби хотів витаврувати ці слова на лобі. Відтак повернув голову до дверей. Я теж обернувся.
Тепер я втямив. Лампу поставили за мною, щоб освітити її вихід на сцену. То був такий вихід, від якого забило дух.
Дівчина була вбрана за модою 1915 року: темно-синя шовкова вечірня шаль на обтислій сукні, пошитій із відливистого матеріалу барви слонової кости, звуженій донизу й довгій, понад щиколотки. Вузький поділ і перешкоджав ході, і додавав їй чарівливости. Наближаючись до нас, гостя злегка погойдувалася, вона неначе вагалася й поривалася водночас. Волосся підібране догори в стилі ампір. Усміхаючись, дівчина дивилася на господаря оселі. З холодною цікавістю глянула, як я зводжуся зі стільця. Кончіс уже стояв. Вона видавалася такою елеґантною, цілеспрямованою й певною себе, — легка нервовість справляла враження вдаваної, — ніби тільки що вийшла з ательє Діора. Я зразу ж так і подумав: професійна манекенниця. А тоді: ото ще старий хлюст.
Поцілувавши дівчині руку, старий хлюст озвався:
— Лілі, дозволь відрекомендувати тобі пана Ніколаса Ерфе. Міс Монтґомері.
Лілі простягла руку, я потиснув. Холодна, млява долоня. Я доторкнувся до привида. Наші очі зустрілися, її погляд нічого не виражав.
— Добрий вечір, — сказав я. Дівчина відповіла легким кивком і відвернулася, щоб Кончісу було зручніше зняти з неї шаль. Він це зробив і повісив шаль на спинку свого стільця. Оголені плечі, масивний браслет із золота й чорного дерева, довжелезне намисто з каменів, схожих на сапфіри, але це скоріш ультрамарини або стрази. На перший погляд їй даси двадцять два — двадцять три, але є в ній щось таке, що старить років на десять. Якась прохолодність — не холодність і не байдужість, а прозора відчуженість. Про таку прохолоду мрієш спекотного літнього дня.
Вмостившись на стільці, Лілі склала руки й мляво усміхнулася мені.
— Сьогодні дуже теплий вечір.
Прозвучало чисто по-англійському. Чомусь я сподівався чужоземного акценту, а цю вимову зразу й безпомилково розпізнав. Така сама, як у мене, плід ексклюзивної школи й університету. Так говорять ті, кого один соціолог назвав «панівні сто тисяч».
— Справді, — відповів я.
— Пан Ерфе — це той молодий учитель, про якого я згадав був, — пояснив Кончіс. Його тон набрав нового відтінку — мало не шанобливого.
— Так. Ми зустрілися минулого тижня. Тобто кинули оком одне на одного, — злегка, зовсім не по-змовницьки всміхнулася мені Лілі й потупилася.
Я відчував у ній вразливість, про яку попередив Кончіс. Але то була лукава, виклична вразливість, і про це свідчив непозбувний відбиток інтелекту на обличчі, особливо ж на вустах. Лілі скоса поглядала на мене так, ніби знала щось мені невідоме — таке, що стосується не її нинішньої ролі, а людського життя загалом; ніби теж вправлялася, сидячи перед кам’яною голівкою. А я ж то сподівався познайомитися далеко не з такою самовпевненою й непростою особою; дуже вже свійською й домашньою постала вона в моїх очах минулої неділі.
Розгорнувши маленьке, по-павиному блакитне віяло, Лілі стала обмахуватися. Дуже бліда в неї шкіра, не знає засмаги. Запала раптова клопітка пауза, яка буває, коли не знаєш, що б його сказати. Лілі порушила тишу. Ось так господиня домівки виконує свій обов’язок — осмілює соромливого й скутого гостя.
— Мабуть, навчати дітей дуже цікаво.
— Не мені. Скоріш нудно.
— Кожна благородна й порядна робота нудна. Але ж комусь треба її виконувати.
— Втім, віддам належне своїй професії. Це ж завдяки їй я тут опинився.
Вона мигцем глянула на Кончіса, той непомітно схилив голову. Грає роль Талейрана цей поштивий старий лис.
— Моріс сказав мені, що ви не дуже вдоволені своєю роботою, — сказала Лілі, наголосивши другий склад імени — на французький манір.
— Не знаю, що саме вам відомо про цю школу, але… — Я змовк, віддавши їй слово. Однак дівчина тільки крутнула головою й легко всміхнулась. — Як на мене, учнів дуже переобтяжують заняттями, і тут я, бачите, нічого не можу вдіяти. Гнітюча річ.