Очевидно, це була спроба повторити одне із «найскандальніших втілень», описаних у «Le Masque Français». Якщо так, то з неї можна було б посміятися, як і з усякого намагання реанімувати безглузді спіритичні штучки. Що далі, то прикріше відгонили непристойністю Кончісові дивертисменти. Нагота, гола дівчина, пеніс… Либонь, рано чи пізно мене самого запросять узяти участь в ігрищах, а наразі втаємничують, готують до якихось ще темніших пригод. Невідомо, що це буде — таємне братство, культ, однак у ньому Міранда нічого не вирішуватиме, там пануватиме Калібан. Водночас мене гризла незбагненна заздрість до людей, що бозна-звідки вигулькнули й увірвалися на «мою» територію, що змовилися проти мене, що знали більше, ніж я. Можна було б задовольнитися роллю глядача й дозволити, щоб ці дедалі чудніші й моторошніші сцени пропливали повз мене, як кадри фільму повз публіку в кінозалі. Припустивши це, я зразу ж зауважив, що таке порівняння кульгає на обидві ноги. Ніхто не будуватиме кінотеатру для публіки в одній особі, хіба що наперед запланує використати цю особу в якійсь дуже незвичайній справі.
Нарешті Лілі припинила перешіптуватися з Кончісом, випростувалася й підійшла до мене. Тепер у її очах проглядається умисність. Безперечно, цій дівчині цікаво дізнатися, як я дивлюся на останній сценічний витвір. Я усміхнувся й хитнув головою. Дав зрозуміти, що я під враженням, але не піддався на вудочку… Постарався показати, що я не шокований і не наляканий. Вона теж усміхнулася.
— Пора мені йти, пане Ерфе.
— Поздоровте своїх приятелів з успіхом цієї вистави.
Лілі вдала, що ці слова застукали її зненацька. Повіки сіпнулися. Вона знала, що піддражнюю її.
— Ви ж, очевидно, не вважаєте, що це звичайна собі вистава?
— Облиште її, — м’яко сказав я.
Вона не відповіла. Трохи іронічно зиркнула, злегка прикусила губу, торкнулася сукні й зобразила кніксен.
— Коли ми побачимося?
Не повернувши голови, Лілі кинула оком на Кончіса. Ще раз дала зрозуміти, що ми в змові.
— Це залежить від того, коли мене знову розбудять із незапам’ятного сну.
— Сподіваюся, це станеться дуже скоро.
Лілі притулила до вуст віяло, як раніше щіточку для рекордера, крадькома кивнула на Кончіса й зникла у віллі. Провівши її поглядом, я підійшов до стола й спинився навпроти Кончіса. Він начебто вже розворушився із заціпеніння. Чорні фосфорні очі впивалися, немов п’явки, глибше, ніж завжди. Так дивиться науковець, перевіряючи результати експерименту й фізичний стан піддослідного кролика, а не господар, який сподівається на похвалу від гостя, розваживши його мальовничим видовищем.
З-за стільця я дивився на Кончіса згори вниз, розтягнувши губи в скептичній усмішці, вже випробуваній на Лілі, хоча відчував, що він зауважив моє сум’яття. Очевидно, він уже не сподівається, щоб я повірив у те, що мені підсовують. Я сів, Кончіс не зводив з мене очей. Довелося щось та й сказати.
— Якби я знав, щό все це означає, то мав би ще більшу втіху.
Догодив гість господареві. Він сперся на спинку стільця й усміхнувся.
— Дорогий Ніколасе, люди повторюють ці слова ось уже десять тисяч років. Звертаються до богів, яких поєднує одна спільна риса: жоден з усього сонму не дав відповіді.
— Боги не існують, тому й відповіді нема. А ви ж то існуєте.
— Не хочу втручатися там, де навіть боги безсилі. Не думайте, що я завжди знаю відповідь на питання. Далеко не завжди знаю.
Глянувши на личину добросердя, яку тепер прибрав мій співрозмовник, я тихо спитав:
— Чому саме я?
— А чому взагалі хтось? Чи щось?
Я тицьнув пальцем позад нього, на схід.
— Це ж як, усе затіяно тільки задля того, щоб дати мені урок теології?
Кончіс тицьнув пальцем у небо.
— Як гадаю, ми згодимося ось на чому. Якби якийсь бог створив усе тільки задля того, щоб дати нам урок теології, то це означало б, що творцеві катастрофічно бракує і фантазії, і чуття гумору. — Витримавши паузу, він додав: — Якщо хочете, можете вільно повернутися до школи. Мабуть, так було б розумніш.
Усміхнувшись, я похитав головою.
— Цього разу я розгризаю зуб.
— Цього разу він може виявитися справжнім.
— Принаймні я виявив, що всі ваші гральні кості заправлені оловом.