На терасі, не більш як за п’ятдесят футів від мене, з’явилася жіноча постать. Це була Лілі. Не могла бути, але таки була. Ті самі куйовджені вітром локони, сукня, парасолька, постава, риси обличчя. Все точнісінько таке саме. Вона задивилася понад моєю головою на море, зовсім не звертаючи на мене уваги.
Це був страшенний удар, я загубився в просторі й часі. Однак умить зміркував: мені очевидячки стараються вбити в голову, що це саме та дівчина, яку я тільки-но залишив на причалі, а насправді це не вона. Таку дивовижу можна було пояснити тільки тим, що це сестра-близнючка. Отже, маємо справу вже з двома Ліліями-квітоньками. Не встиг я оговтатись, а поруч цієї нібито Лілі на терасі виник ще один персонаж.
Він не Кончіс, бо дуже вже високий. Я міг тільки припустити, що це особа чоловічої статі — «Аполлон», або «Роберт Фоукс», або навіть «де Декан», дивлячись проти сонця на зодягнену в чорне постать у масці — найжахітнішій з усіх, які мені доводилося бачити: голова величезного чорного шакала з довгою мордою й нашорошеними шпичастими вухами.
Вони стояли поряд, повелитель божевілля і підвладна, загрозлива смерть і вутла людська істота. Отямившись від першого струсу, я зразу ж зачув у цій картині ґротеск, надмірну макабричність ілюстрованого коміксу жахіть. Звичайно, йшлося про якийсь моторошний архетип, але він вражав і підсвідомість, і здоровий глузд.
І цього разу не відчувалося нічого надприродного. Не вірилося, що це щось більше, ніж котрий уже з ліку паскудний театральний трюк, вивернута навиворіт моторошна подоба недавньої сцени на пляжі. Це не означало, що я не налякався. Ще й як налякався, і страх породило усвідомлення того, що все може статися. У Кончісовому спектаклі немає рамок дозволеного, він не обмежений законами і звичаями, прийнятими в суспільстві.
Секунд десять я стояв як укопаний. Марія рушила до мене, а ці дві постаті відступили, наче не хотіли потрапити їй на очі. Чорна лапа владно тягла за плече дубльовану Лілі. В останню мить вона глянула згори на мене — байдуже й відчужено.
Остерігайтеся чорних псів.
Я метнувся до стежки. На бігу озирнувся. На терасі вже нікого не було. Я домчав до повороту. Ось із цього місця півхвилини тому я востаннє побачив Лілі, що махала мені рукою з причалу. Тепер на причалі порожньо. Як і на всій частині пляжу, відкритій оку. Підбігши далі, до уступу з лавкою, я окинув оком мало не весь пляж і частину стежки. Даремно сподівався побачити яскраву сукенку. Мабуть, Лілі сховалася в ґроті або за каменюками. Що ж, мені не варто поводитися так, як вони сподіваються. Я рушив крутою стежкою назад, до вілли.
Марія чекала мене на краю колонади. Не одна, з якимсь чоловіком. Я впізнав Гермеса. Цей мовчазний погонич осла цілком міг би зіграти роль персонажа з шакалячою головою, зріст-бо відповідний. Тепер він справляв враження незворушного й безпристрасного спостерігача. Кинувши «мія стігмі» — тобто «хвилиночку», я рушив повз них до вілли. Марія простягнула конверт, але я відмахнувся. Кинувся сходами до Кончісової кімнати. Постукав у двері. Тиша. Ще раз постукав. Наліг на клямку. Замкнуто.
Зійшовши вниз, я трохи перегодив у концертній залі, щоб покурити й опануватися.
— Де пан Конхіс?
— Тен іне меса.
Тобто нема вдома. Марія знову подала мені конверта, але я й далі не зважав на те.
— Де він?
— Ефіге ме ті варка.
Тобто поплив на човні.
— Куди?
Вона не знала. Взявши конверта, я побачив на ньому напис — «Ніколасові». Всередині були складені папірці.
Перший — це записка від Кончіса.
Любий Ніколасе, попрошу Вас якось розважатися самому до вечора. Через нагальні справи мушу поїхати до Нафпліона.
М. К.
Другий — це радіограма. На острові немає ні телефону, ні телеграфу, але у службі берегової охорони є невелика радіостанція.
Надіслано з Афін вчора ввечері. Я вже вирішив був, що знайду в цьому папірці пояснення Кончісового від’їзду. Але ба, зазнав уже третього струсу за останні три хвилини, кинувши оком на підпис під ось таким повідомленням:
МАТИМУ ВІЛЬНІ ТРИ ДНІ КРПК БУДУ НАСТУПНОЇ П’ЯТНИЦІ КРПК ШОСТА ВЕЧОРА КМ АЕРОПОРТ КРПК ПРИЙДИ КМ БУДЬ ЛАСКА КРПК АЛІСОН
Воно надійшло до охоронців того ж вечора. Я зиркнув на Марію та Гермеса. Вони дивилися на мене порожніми очима.