— Добре. Ведіть.
Я встав. Нахилившись, вона старанно вкрутила недокурок у землю й глянула на мене з підкресленою покорою.
— Дайте… отямитися. Не шпиняйте мене хоча б п’ять хвилин.
Я подивився на годинник.
— Хай хоч шість. Але ні на секунду довше. — Лілі простягла руку, і я допоміг їй звестися, але руки не відпустив. — Слово «шпиняти» недоречне, коли йдеться про те, що я хочу краще пізнати таку напрочуд привабливу дівчину.
Вона потупилась.
— Цій дівчині не треба грати роль, щоб видаватися значно менш… досвідченою, ніж ви.
— Це не применшує їй привабливости.
— Нам недалеко, — сказала вона. — Тільки на пагорб зійти.
Тримаючись за руки, ми рушили вгору. За якусь хвилину я стиснув пальці Лілі, й вона відповіла легеньким потиском. Заповідь скоріше дружби, ніж чогось інтимнішого. Легко повірилося в останні слова цієї дівчини про саму себе. Завдяки й зовнішності, бо такі делікатні риси обличчя, як у Лілі, часто позначають несмілість і перебірливість недоторки. Відчувалося, що за поверховою кокетливою зухвалістю, за зрадливістю минулого, яку втілювала Лілі, крився трепетний дух наївности, ба навіть незайманости; і я вважав, що маю все потрібне, щоб при першій нагоді піддати цей дух екзорцизму.
Знову наплило запаморочливе, казкове, споконвічне враження, що я, щедро обдарований, входжу до міфічного лабіринту. Знайшовши Аріадну й тримаючи її за руку, я ні за які скарби на світі не погоджуся помінятися з кимсь місцем. Відтепер мені прощено всі колишні фіґлі-міґлі з дівчатами, самолюбство і хамство, навіть те, що я ганебно принизив Алісон і спровадив її в далеке минуле. Так мало статися, і якась частка мене самого завжди про це знала.
Лілі повела мене між пініями, трохи вище від місця, де я минулої неділі перебирався через яр. На той бік провадила стежка з грубо вирубаними в скелі сходинками. За яром ми зійшли вгору пологим схилом і опинилися в розвернутій до моря улоговині, схожій на природний амфітеатрик. Посередині цієї долинки, на постаменті з необтесаного каменю, височіла статуя. Я зразу впізнав її. Копія відомої скульптури Посейдона, на початку сторіччя виловленої з моря неподалік Евбеї. На стіні моєї шкільної кімнати висіла листівка із зображенням цієї пам’ятки. Величний чоловік стояв, широко розставивши ноги й простягнувши могутню руку до моря, на південь. Жоден витвір за всю історію людства не був такий незбагненно царствений і немилосердно божественний. Сучасний, як авангардна творчість Генрі Мура, і прадавній, як камінь, що правив за підніжжя. Я здивувався, що Кончіс досі не показав мені цієї статуї. Така копія натуральної величини коштує, мабуть, цілий маєток, а її поставили на задвірках, мало не сховали й навіть словом про неї не обмовляться… На думку сплив де Декан і його театральний талант — мистецтво дозувати сильні й несподівані враження.
Ми стояли й розглядали скульптуру. Помітивши моє захоплення, Лілі усміхнулась і рушила до дерев’яної лавки, що стояла на пагорбі за монументом, у тіні мигдального дерева. Звідти понад кронами сосон було видно морську далечінь, але з прибережних вод ніхто не вгледів би цього Посейдона.
Лілі сиділа в природній позі, без претензій на елеґантність, і цим самим свідчила, що визнає свою одежу театральним костюмом. Неначе роздяглася. Я сидів за три фути від цієї дівчини, і вона не могла не відчути мого погляду. Час на «отямлення» добіг кінця. Та вона все мовчала й відводила очі.
— Скажіть мені ваше справжнє ім’я.
— Вам не подобається «Лілі»?
— Розкішне ім’я для вікторіанської шинкарочки.
— Справжнє мені ще менше подобається, — блідо всміхнулася вона. — В документах я Джулія, але з малих літ і дотепер мене кличуть Жулі.
— А прізвище?
— Гоумз, — пробурмотіла дівчина. — Ось тільки я ніколи не мешкала на Бейкер-стрит.
— А сестру як звуть?
Жулі завагалася.
— Ви вперлися на тому, що в мене є сестра.
— Хто б тут та не вперся?
Ще трішки повагавшись, вона таки вирішила признатися.
— Ми народилися влітку. Тато з мамою не відзначалися фантазією, — знизала плечима Жулі, ніби давала зрозуміти, що вважає такий вибір імен нерозумним. — Сестру назвали Джун.
— Джун і Джулай — червень і липень.
— Тільки не кажіть Морісові.
— Чи давно ви з ним знаєтеся?
Жулі заперечливо крутнула головою й додала:
— Але здається, що віддавна.
— Скільки часу?
Вона опустила очі.
— Почуваюся зрадницею.
— Я ніколи вас не видам.
І знову цей допитливий, нерішучий погляд мало не докоряє мені за настирність. Однак Жулі відчула, що цього разу я не дам себе збути, й понурилася.