— Іронія долі в тому, що я…
Труснувши головою, вона обірвала саму себе.
— Жулі, ви можете мені довіряти. Запевняю.
Вона зітхнула.
— Іронія долі в тому, що мій непослух цілком може бути передбачений сценарієм. Це фантастична людина. Хованки… Ні, скоріше піжмурки. Тебе крутять, поки втратиш орієнтацію. І тоді все, що він каже й робить, у твоїх очах набуває подвійного, а то й потрійного значення.
— То поруште правила. Побачимо, що з того вийде.
Знову повагавшись, Жулі усміхнулася ширше. Показала, що ладна мені довіряти, аби тільки я набрався терпцю.
— Ви б хотіли, Ніколасе, щоб усе це припинилося? Щоб уже завтра було по всьому?
— Ні.
— Як гадаю, всі ми тут з його ласки. Кілька разів я спробувала вам це натякнути.
— Я зрозумів ваші натяки.
— Тут усе таке тендітне. Наче павутина. Інтелектуальна. Або ж театральна, якщо хочете. Трохи не так поведешся — вмить її знищиш, — кинула на мене оком Жулі. — Всерйоз кажу. Це не жарт.
— Він погрожував усе припинити?
— Він не потребує погрожувати. Якби ми не відчували, що зазнаємо найдивовижнішого, яке може трапитися в житті… Знаю, що він може довести до шалу. Може видаватися схибленцем. Старим позером-акторчуком. Попри те, відчуваю, що він знайшов ключ до…
Знову обірвала сама себе.
— До чогось такого, що мені не можна знати.
— До такого, що зіпсуєш ненароком, а тоді все життя кусатимеш собі лікті. Я сама тільки починаю усвідомлювати, про що йдеться. Не можу цього передати словами, навіть якби…
Мовчанка.
— Що ж, Кончіс має великий хист переконувати й намовляти. Це ж, мабуть, ваша сестра вчора ввечері виконала роль німфи.
— Вас це прикро вразило?
— Вже не вражає, коли я дізнався, хто вона.
— Навіть у двійнят бувають різні погляди на межі прийнятного, — м’яко сказала вона. І за якусь мить додала: — Здогадуюся, про що ви подумали. Але досі не було й натяку на… інакше ми б тут не залишались… У поглядах на ці справи Джун далеко не така святенниця, як я. Одного разу її мало не відраху…
Вона прикусила язик, але пізно. Склала по-молитовному долоні, немовби просила прощення за прогріх. Напустила на себе понурість. Я усміхнувся.
— Якби ви вчилися в Оксфорді, то я б вас знав. То за що її мало не відрахували з якогось іншого університету?
— Господи, ну й дурепа з мене. Не кажіть йому, — благально глянула на мене вона.
— Обіцяю.
— Ет, дрібниці. Позувала в чому мама родила. Задля сміху. І пішов поговір.
— На якому факультеті?
М’яка усмішка.
— Іншим разом розповім. Не тепер.
— Але ви вчилися в Кембриджі? — Жулі неохоче кивнула. — Щасливий той Кембридж.
Після короткої мовчанки Жулі тихо озвалася:
— Ніколасе, він дуже прозірливий. Якщо я розкажу більше, ніж вам належить знати, він відразу про це дізнається.
— Він же, мабуть, не сподівається, що я повірю в його байки про Лілі.
— Не сподівається. Можете не вдавати, що вірите.
— Невже і це передбачено сценарієм?
— Так. Певною мірою. — Вона глибоко зітхнула. — Невдовзі вашу довірливість піддадуть ще важчому випробуванню.
— Коли?
— Наскільки я його знаю, не мине й години, як ви поставите під сумнів усе, що я вам зараз сказала.
— Це він керував човном?
Жулі кивнула.
— А тепер, мабуть, стежить за нами. Чекає, поки настане час на його репліку.
Обережно звівши голову, я подивився позад Жулі — на дерева, що застували віллу. Не озирнувся, хоча й кортіло. Нікого не зауважив.
— Скільки в нас ще часу?
— Не хвилюйтеся. Це значною мірою залежить від мене.
Нахилившись, вона зірвала галузку з кущика материнки біля лавки й вдихнула аромат. Я блукав оком між деревами на схилі, шукаючи ознак чогось чужорідного — чи за барвою, чи за рухом. Самі тільки дерева, потайний ліс. Певна річ, Жулі спритно запобігла дуже багатьом питанням, які мені кортіло поставити, зате відповіді, хоч і не багаті на факти, розкривали її психіку й психологію… Поставав образ дівчини, яка, попри свою вроду, трохи скидається на синю панчоху і керується розумом, а не інстинктами, а проте в її єстві раз по разу дражливо дає себе відчути щось таке, що запало в сплячку й дожидається, поки його розбудять. Либонь, університетські спектаклі допомагали їй відводити душу. Видно, що ця дівчина й досі веде щось схоже на акторську гру, але це своєрідний самозахист, засіб приховати почуття до мене.
— Здається, одна з сюжетних ліній вимагає зіграности, — сказав я. — Не обійтися без репетицій і дискусій.