Лев Силенко
Мага Віра
ДЕНЬ 1
1. — І я, і дружина моя просимо Вас — скажіть щось про свою родину, про своє дитинство? У якому оточенні проходили Ваші перші роки життя? Ми маємо дві дитини і ждемо третьої, хочемо, щоб наші діти були духовно і тілесно здоровими, і жили, щоб жила Україна — славилася Родина Рідної Української Національної Віри.
— Дорогі мої, істинно кажу Вам: здоров’я дитини починається у серці чоловіка і жінки. Мати прикріплює зачатіє дитини своєї до серця свого, до душі своєї. І від того, з якою любов’ю вона це робить, також залежить здоров’я її дитини. Жінка, бачачи, що її чоловік не жаліє її, дитину виношує у смутках і гірких сльозах, і дитина її може на світ народитися кволою.
Побратиме, ждучи дитини, даруй своїй жінці ніжну любов. З любови родиться духовне й тілесне здоров’я.
2. Що ж відповісти на ваші питання? Маючи дванадцять років, я вже знав, що таке гірка чаша життя (голод, холод, притаювання переконань), та я ніколи на життя не нарікав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в’язниці треба жити, бо жити хочеться: жити — значить боротися за життя.
Родичі вчили мене: “Не нарікай на погоду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було краще, вір у себе, і, прямуючи до мети, перемагай усі труднощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на життя, на маму, на тата, звуться недолітками.
Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гордитися тобою. Не дозволяємо тобі любити тих, які є ворогами нашими. Не старайся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіма зненавиджений. Ти маєш тиху дитячу вдачу — значить будеш або вівцею, або — левом. Не бійся колючої стерні; тим, що вміють по ній ходити, вона м’яка, як подушка.
Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вміють цими силами володіти, тим вони не страшні. Ми тебе не б’ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами своїми. Живи, сам думаючи про себе: як постелиш, так і спатимеш.
Знаєш, ми позбавлені “права голосу”, ми викинуті на “смітник життя” — ми названі “ворогами народу”, нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися говорити, бо він сказав: “Сталін є господарем у Кремлі, а я на рідній землі”.
3. Люблю радість, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого дитинства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати казали: весь мій рід ждав мене. Коли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася найщасливішою в світі жінкою. Їй дуже хотілося бути матір’ю, її дитячі роки були заполонені любов’ю до дітей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласкала її. Усі знали, що вона любить дітей. Її сестри любили її. Її батьки любили її. Її свекруха була відомою в селі повитухою, знала, які поради давати невістці.
Мій батько любив пісню. Парубкуючи, казав “Хлопці, заспіваємо”. І в селі ті, які хотіли з нього легко покепкувати, казали “хлопці, заспіваємо”. Він не гнівався. Він, стоячи вечором з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Богоявленське), співав свою улюблену пісню: “Я сьогодні щось дуже сумую, про козацькую долю згадав. І про славу свою не забуду, що колись я, мов сокіл літав. Вдарять дзвони у слушну годину і підемо в останній ми бій! Ти воскреснеш, моя Україно, в повнім блиску і славі своїй!” З піснею він жив.
І з радости, що скоро буде батьком, він піснями розважав свою любу дружину Світанну (Оленку), яка була тихою спокійною жінкою, залюбленою у вишивки, які вміла сама видумувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селянській хаті білій, критій соломою, в якій було багато сонця, веселих кольорів, радости і любови, усі були залюблені в життя.
4. Ранком село Богоявленське розбудили дзвони: піп Афанасій скликає людей до церкви на велике свято християнське, а біля хати Терентія Полікарповича Силенка повно людей, ніхто до церкви не поспішає. І Терентій Полікарпович не йде до церкви відзначати Воздвиження Чесного Хреста. Сьогодні, 27 вересня (ранком, в неділю на Воздвиження Чесного Хреста) він став батьком, воздвигнувся на світ син-первісток. І приятелі принесли дари (квіти, вишнівку, паляниці). І сміх — побратим Оксентій віз на ярмарок дині і кавуни, та, почувши, що в побратима Терентія син народився, завернув з дороги і все, що на возі, передає, як дар, кажучи: “Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!”
5. — Учителю, і в селі Богоявленське Ви були охрещені?
— Я був освячений за скитським (козацьким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі замерзла, лід макогоном потовкли і мене голого занурили з головою в крижану воду. Вихопивши з води, поклали на теплий кожух, весь я від такого освячення ніби пробудився, зарум’янився. Мати казала: “Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим”. І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у сповиточку, і кидали гроші, “щоб був багатим”. А дід Трохим (батько моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли його за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі.