Выбрать главу

196. І тому тепер створюються нові, досі не знані форми борні за волю. Раби, відрікаючись від земних благ, стають безстрашними; вони самі ставляться збайдужіло до свого життя. Вони зброї не беруть, римських авторитетів не визнають і їхніх розпоряджень не виконують. І залякати смертю таких рабів не можна: вони смерти не бояться. Вони співають, умираючи — вірять, що йдуть у царство небесне, щоб там мати вічне життя. Пасивний спротив людей, які не бояться смерти, страшніший як збройний, але успішний він буває тільки тоді, коли стає масовим, тобто тоді, коли він охоплює широкі кола суспільства.
197. Ґої (гнані й голодні раби-коринтяни), чуючи, що до них натхненно промовляє не грек-раб зрадливий, не жид-мандрівник тор­гівець і не втікач-раб з Картагенії, а вільний і відважний римський громадянин, насторо­жували вуха. Вони бачили в «римлянинові» Павлові свого оборонця і він їх тішив вірою в краще завтра... «на тому світі».
Павло говорив: «Любо мені в немочах, докорах, нуждах, гоніннях, тіснотах за Хрис­та, коли бо я немочний, тоді я сильний. Я зробився безумним, хвалячись, ви мене при­мусили, бо треба, щоб я був хвалений од вас» (1 кн. до Коринтян, 12, 10—11).
198. У Павла (і це я бачу по стилю його мислення) розум практичніший, як в Ісуса Хри­ста. Павло — подивугідний психолог; він май­стер християнських громад.
Він знає, що треба, щоб він «був хвале­ний»; хвалячись, він вже «зробився безум­ним». Чому? Бо той, хто хвалить себе, поне­волює себе: тримає себе на висоті хвалення, не має тієї волі, що всі мають. Хвалячи себе, Павло знає, що не йому ця хвала потрібна, ні, він радо хотів би жити у спокої невідомости.

Та знає він, що хвала — це містика єд­нання людей. Бо коли Ісус не хвалений, бо коли Павло не хвалений — значить віра хрис­тиянська не хвалена. Хвалити Христа — зна­чить хвалити християн, знеславлювати Хри­ста — значить знеславлювати християн.
199. І Павло (талановитий організатор) хоче бути хвалений, щоб цю хвалу викорис­товувати як випробуване знаряддя впливу на людей. Він хоче бути хвалений, щоб ним створені християнські громади були хвалені: люди йдуть до тих людей, які хвалені.
Архиєреї збудували християнізм на хва­лен­ні — цей метод будови організаційної сили правильний і старий, як перші на землі об'єд­нання людей. Архиєреї віри Христової, зна­ючи могутню силу хвалення, дають христи­янам-рабам деморалізуючу науку: «Не шукай хвалення, слави, будь смиренним, тихим, хвали святих угодників церкви Христової».
«Чому не шукай хвалення?» Коли б раби вибрали між собою мудрого раба і почали його хвалити і слухати його, він би став могутнім вождем і мав би силу повести рабів на великі визвольні подвиги. Хвалення — натхненна єднаюча сила.
200. Раби повинні вірити, що вони всі од­накові і між ними ніхто не вартий ні похвали, ні авторитетности, ні обожнення: таку сіру ота­ру рабів можна тримати у рабстві, не вжи­ваючи кайдан. Між ними (смиренними ра­ба­ми) треба мати донощиків і биченосців, і вони будуть самі на себе доносити і самі себе бичувати то в ім'я віри Христової, то в ім'я Марксової «диктатури пролетаріяту».
Рабам тяжко стати вільними людьми, бо вони, бачачи, що чужинець (славний автори­тет) гнобить їх, не хочуть мати й рідного ав­торитету. Вони (раби) самі себе розслаблюють кличами рабського бунту: «Усі ми рівні, ні генерала, ні царя, ні гетмана, ні вождя, ні жодних авторитетів нам не треба!»
Раби нещасні не знають, що в рабстві захворіли в них інстинкти правильного життя. Вони не здібні спостерегти, що й зграя ле­бедина має свого вождя (лебединий авторитет їм даний матір'ю-Природою), і лебеді летять туди, куди їх веде вождь. Лебідь, який не слухає вождя, гине, гине тому, що втратив інстинкт правильного життя. Закон еволюції можна визнавати і можна не визнавати, але знищити його не можна.
201. Ісус Христос також знав, що між Його апостолами почнеться сварка і роз'єднання, коли в них не буде авторитету. Ісус, маючи на меті порядок в апостольській громаді, каже: «Учень не старший від учителя свого» (Маттей 10, 24).
Цими словами Ісус Христос сам утверджує свій авторитет у громаді своїх учнів (апос­толів). Звертаючись до люду, він (Ісус) каже: «Хто любить батька або матір більше, як мене, не достоїн мене. І хто любить сина або дочку більше, як мене, не достоїн мене» (Маттей 10, 37).