196. І тому тепер створюються нові, досі не знані форми борні за волю. Раби, відрікаючись від земних благ, стають безстрашними; вони самі ставляться збайдужіло до свого життя. Вони зброї не беруть, римських авторитетів не визнають і їхніх розпоряджень не виконують. І залякати смертю таких рабів не можна: вони смерти не бояться. Вони співають, умираючи — вірять, що йдуть у царство небесне, щоб там мати вічне життя. Пасивний спротив людей, які не бояться смерти, страшніший як збройний, але успішний він буває тільки тоді, коли стає масовим, тобто тоді, коли він охоплює широкі кола суспільства.
197. Ґої (гнані й голодні раби-коринтяни), чуючи, що до них натхненно промовляє не грек-раб зрадливий, не жид-мандрівник торгівець і не втікач-раб з Картагенії, а вільний і відважний римський громадянин, насторожували вуха. Вони бачили в «римлянинові» Павлові свого оборонця і він їх тішив вірою в краще завтра... «на тому світі».
Павло говорив: «Любо мені в немочах, докорах, нуждах, гоніннях, тіснотах за Христа, коли бо я немочний, тоді я сильний. Я зробився безумним, хвалячись, ви мене примусили, бо треба, щоб я був хвалений од вас» (1 кн. до Коринтян, 12, 10—11).
198. У Павла (і це я бачу по стилю його мислення) розум практичніший, як в Ісуса Христа. Павло — подивугідний психолог; він майстер християнських громад.
Він знає, що треба, щоб він «був хвалений»; хвалячись, він вже «зробився безумним». Чому? Бо той, хто хвалить себе, поневолює себе: тримає себе на висоті хвалення, не має тієї волі, що всі мають. Хвалячи себе, Павло знає, що не йому ця хвала потрібна, ні, він радо хотів би жити у спокої невідомости.
Та знає він, що хвала — це містика єднання людей. Бо коли Ісус не хвалений, бо коли Павло не хвалений — значить віра християнська не хвалена. Хвалити Христа — значить хвалити християн, знеславлювати Христа — значить знеславлювати християн.
199. І Павло (талановитий організатор) хоче бути хвалений, щоб цю хвалу використовувати як випробуване знаряддя впливу на людей. Він хоче бути хвалений, щоб ним створені християнські громади були хвалені: люди йдуть до тих людей, які хвалені.
Архиєреї збудували християнізм на хваленні — цей метод будови організаційної сили правильний і старий, як перші на землі об'єднання людей. Архиєреї віри Христової, знаючи могутню силу хвалення, дають християнам-рабам деморалізуючу науку: «Не шукай хвалення, слави, будь смиренним, тихим, хвали святих угодників церкви Христової».
«Чому не шукай хвалення?» Коли б раби вибрали між собою мудрого раба і почали його хвалити і слухати його, він би став могутнім вождем і мав би силу повести рабів на великі визвольні подвиги. Хвалення — натхненна єднаюча сила.
200. Раби повинні вірити, що вони всі однакові і між ними ніхто не вартий ні похвали, ні авторитетности, ні обожнення: таку сіру отару рабів можна тримати у рабстві, не вживаючи кайдан. Між ними (смиренними рабами) треба мати донощиків і биченосців, і вони будуть самі на себе доносити і самі себе бичувати то в ім'я віри Христової, то в ім'я Марксової «диктатури пролетаріяту».
Рабам тяжко стати вільними людьми, бо вони, бачачи, що чужинець (славний авторитет) гнобить їх, не хочуть мати й рідного авторитету. Вони (раби) самі себе розслаблюють кличами рабського бунту: «Усі ми рівні, ні генерала, ні царя, ні гетмана, ні вождя, ні жодних авторитетів нам не треба!»
Раби нещасні не знають, що в рабстві захворіли в них інстинкти правильного життя. Вони не здібні спостерегти, що й зграя лебедина має свого вождя (лебединий авторитет їм даний матір'ю-Природою), і лебеді летять туди, куди їх веде вождь. Лебідь, який не слухає вождя, гине, гине тому, що втратив інстинкт правильного життя. Закон еволюції можна визнавати і можна не визнавати, але знищити його не можна.
201. Ісус Христос також знав, що між Його апостолами почнеться сварка і роз'єднання, коли в них не буде авторитету. Ісус, маючи на меті порядок в апостольській громаді, каже: «Учень не старший від учителя свого» (Маттей 10, 24).
Цими словами Ісус Христос сам утверджує свій авторитет у громаді своїх учнів (апостолів). Звертаючись до люду, він (Ісус) каже: «Хто любить батька або матір більше, як мене, не достоїн мене. І хто любить сина або дочку більше, як мене, не достоїн мене» (Маттей 10, 37).