Та і з цим міг би Рим погодитися, але християни, живучи в Римі, не визнають авторитету римського імператора і кажуть, що їхнім авторитетом є Ісус Христос. Павло речав: «Коли хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий, маран ата!» (1 кн. до Коринтян, 16, 22).
220. Японці, китайці, індуси, араби та інші народи, які щиро вірять у Бога і вважають, що вони не зобов'язані любити чи не любити Христа, на думку Павла, «нехай будуть прокляті»? Чи не з цих зерен Павлової християнської ненависти поширилася на світі релігійна ненависть між людьми? Хіба достойна людина буде проклинати людину за те, що вона щиро й віддано любить Бога батьків своїх — Бога, який є Правдою, Любов'ю, Мудрістю?
Слова «маран ата!», які вживає Павло (для ефективности) мають арамейське походження і означають вони «наш Господь іде!»
Ваш «Господь іде?» І наш Господь іде! І ми любимо нашого Господа Дажбога, і ми не ширимо ненависти між людьми, бо ми не голосимо слів: «Коли хто не любить Господа Дажбога, нехай буде проклятий!» Ми, Українці Рідної Української Національної Віри, люди благородні, ми інакшевіруючих не жахаємо прокляттями.
221. Є міркування, що Павло був арештований у Римі, і Нерон в Римі в 67 році відрубав йому голову за те, що він (п'ятдесяти семилітній Павло — римський громадянин жидівського походження) організовував рабів, настроюючи їх проти законів Риму і проти авторитету імператора.
Чому Павло це робив? Він знав: щоб деморалізувати армію, треба знеславлювати авторитет її генерала. Щоб ослабити державу, треба знеславлювати авторитет короля, царя, гетмана чи президента. Мудрі римляни знали, що Рим так довго буде могутнім, як довго в Римі буде існувати культ імператора.
222. Павло творив культ Христа, щоб християни мали свій християнський авторитет і не визнавали жодного іншого авторитету. Павло рече: що він «все втеряв і вважає все за сміття, аби придбати Христа» (До Филип'ян, 3, 8).
Бачимо, що Павлова тактика правильна: не Господь Ісус боронить Павла, а Павло боронить Господа Ісуса: в цьому таїна не тільки Павлової мудрости, а всієї жидівської творчої ментальности. Жиди живуть законом: чим буде в світі славніший Саваот (Бог Ізраельський), тим в світі будуть славнішими людьми жиди (ізраельтяни), бо Саваот — це Ідеал жидівської духовости, це жидівське розуміння Бога.
223. Без Павла християнська релігія, як секта юдаїзму, не була б поширена між ґоями і пропала б вона так, як і всі інші стародавні (внутрішньо жидівські) секти. Він (Павло) є найвеличнішим співавтором «Нового Заповіту». Він написав книги «До Римлян», «До Коринтян, 1», «До Коринтян, 2», «До Галат», «До Ефесян», «До Филип'ян», «До Колосян», «До Сулян, 1», «До Сулян, 2», «До Тимотея, 1», «До Тимотея, 2», «До Тита», «До Филимона», «До Жидів». Євангелія — Новий Заповіт має 27 книг, і з них 14 книжок, написаних Павлом.
224. Сила Павла не в тому, що він написав 14 євангельських книг, а в тому, що він успішно збагнув таїни творення нової віри, таїни впливу на маси людські, таїни релігійної архітектоніки.
Він (Павло) ніколи не мав думок «а може то не так, як каже Ісус?»,
«А може справді Ісус знався з неморальними жінками, як кажуть фарисеї?», «А може не треба проповідувати, що Ісус — Син Божий?», «А може Ісус був тільки самолюбним мрійником, який без підстави сам себе звав Сином Божим?», «А може треба проповідувати, що Ісус деякі справи помилково пояснював, і так, критикуючи Ісуса, себе звеличу?» Якщо б Павло, проповідуючи Христову віру, ширив такі хиткі міркування про Христа, він би знеславив себе й Христа, і деморалізувалися б його парахвії.
225. Павло вмів мислі й почування людей зосереджувати біля імені Ісуса. Він динамізмом свого темпераменту одягнув Ісуса в мантію найправдивішого Господа, і сказав: «Віруючі, хочете мати життя вічне? Життя вічне в Христі Ісусі!»
Павло знав, що той, хто йому псує докорами і наріканнями настрій, той ослаблює силу його мислення, бо журба — початок хвороби і кволого думання. «Нехай ніхто не завдає мені журби, бо я рани Господа Ісуса на тілі моїм ношу» (До Галат, 6, 17). Цими словами Павло пояснює, що той, кому віра Христова дорога, не буде присікуванням, докорами і обмовами його журити.
226. «Енциклопедія Британіка», (у книзі 13, видання 1973 року) на сторінці 106 пише, що «Ягве (Єгова) є національним Богом, зв'язаним з Його народом частиною своєї натури, своїми зобов'язаннями, і стоїть Він в такому відношенні до Ізраеля, як Шемош до Моабії».