Полководець Одоакер (Одинакар) іде на Рим. Історики вважають, що Одинакар був українцем (русичем) і військо його було оформлене в степах України (Руси). Одинакар в 476 році завойовує Рим, під час бою гине патрицій Орест. Одинакар забирає з рук імператора Ромули Авґустула імперський жезл (символ влади), і залишає Рим.
Є твердження, що в 476 році перестає існувати Західна Римська імперія. Рим (місто Рим) стало невеликим забутим селищем, у якому живе шість тисяч мешканців. І не можна сказати, що вони є родовитими римлянами. Римляни, живучи в колоніях, не хочуть вертатися до зруйнованого Риму. Вони стають у проводі правління нових держав в Західній Европі і кровно змішуються з місцевим населенням.
108. Анастасіян (491-518) імператор Східної Римської імперії, яку греки тепер називають в честь грецького селища Візантією, дістає вістку, що на північних просторах Понту Евксинського (Чорного моря) неспокій: могутні загони озброєних вершників (прибулих з берегів Бористену — Дніпра) виганяють ромейські застави. І небезпечне те, що ці скити-сармати-анти, які є одним народом, хоч і різні народи їх називають по-різному, дуже численні, вони войовничі, мають віру таку, яка їх робить безстрашними воїнами. Вони в полон не здаються, під час безвихідного становища самі в себе мечем життя відбирають, їхні волхви (жерці) їм кажуть, що той, хто є вільним на землі, буде вільним і на небі. Той, хто є невільником на землі, на небі буде невільником. Вони (скити-русичі, сіроокі й русяві бористени) навівають жах на легіонерів Візантії.
109. Імператор Юстиніан (527— 565) посилає військові частини, очолені полководцем Асвадом, який загартований у боях з «визиготами», щоб він стримав кінні армії Скитії (України-Руси). Асвад — гордість армії Візантійської. Він побачив, що скитські (українські) дві кінні частини (1800 вершників і 1700 вершників) хочуть оточити його, не починає бою. Він тікає, рятуючи своє життя. Він ще в житті не бачив, щоб вершники летіли з такою буремною швидкістю, з таким свистом, з такими могутніми криками, по яких можна відчути надлюдську відвагу і силу.
Асвад у Константинополісі повідомляє імператора Юстиніяна, що Скитія (Україна-Русь) — страшний і небезпечний ворог Візантії. Архиєреї віри Христової у святій Софії речуть, що скити (українці-русичі) «це µоґи і Маµоґи», «це не такі люди, як всі люди», це страшні дикі варвари, які мають звірячі обличчя, ростом вони вищі за ромеїв, мають вони дикі бридкі очі, налиті від люті кров'ю, замість нігтів у них звірячі пазурі на руках і ногах, зуби у них, як ікла у вовка, і християнин не повинен їх вважати людьми.
У анналах Візантії навмисне найчорнішими фарбами греки малювали жителів Скитії (України-Руси), щоб візантійців навчити зневажливо (і з бридкістю) ставитися до «варварів» (чужинців), і нищити їх при кожній нагоді.
110. Восени (року 551-го) кінна армія України (Руси), переправившись через Дунай, ввійшла в Іллирик. Іллирик — територія, на якій тепер розміщена Мадярщина і Австрія. Війська імператора Юліяна, не прийнявши бою, відступили на південь. Українці (русичі) з великою здобиччю повернулися на північні придунайські долини.
Перепочивши на придунайських долинах, кінні загони українців (русичів), входять у Фракію (сучасну Болгарію), населення Фракії радо вітає їх як своїх одноплеменників. Військові загони Юстиніянові тікають до Константинополісу.
111. І хоч греки і латини писали і говорили, що скити (українці-русичі) дикі, потворні, брудні, жахливі варвари (чужинці), вони знали, що скити (українці-русичі) люди високої культури, гостинности, людяности, красиві вони виглядом, глибокодумні і мають вони віру світлу, бадьору таку, як і характер їхній.
Ф. Ф. Фаррер у книзі «Життя Христа» пише, що не грек і не латинянин, а скит (русич-українець мудрий) «устійнив початок нашого літочислення». Скит (русич-українець) вчений Деонисій, який попав як проданий раб до Риму і став він ігуменом у Римі, і вмер він у Римі в 525 році. Він для латинів і греків устійнив дату народження Бога Ісуса Христа, яка була радо прийнята Римом і Грецією.
112. Святий Колумбан чимало німців навернув на Віру Христову. Слово «навернув» вживаю як термін, поширений між християнськими місіонерами. Вважаю, що можна скот навернути з одного пасовища на інше. «Навернути» людину на віру значить її обманути: віра — це особливі почування душі, між душею людини і її рідною вірою є гармонійність, є таїни, записані в інстинктах дідів і передані вони внукам. Можна «навернути» вівцю на віру вовчу, і вона скаже, що в неї тепер віра вовча, і яка трагедія — вона по походженню вівця, а по вірі — вовк?