Атіман Улеб покликав волхва (віщуна Магадара), щоб він пояснив, що в тій «Євангелії» написано? Волхв Магадар умів читати по-ромейському, бо дванадцять літ перебував у неволі в Константинополі. Він сказав: «Варваре Афанасіє, ти спішив повідомити патріярха Візантії, що Україна (Русь) Дажбожа іде, щоб бити ромеїв? А чому, скажи, варваре-христовіре, ромеї крадуть на наших полях скот наш? І крадуть синів і доньок наших, і продають їх у рабство? Варваре-христовіре Афанасіє, у нас на Дажбожій землі скотина більше пошанована ніж у вашій Христовій землі людина. У нас є свята, і коли ми святкуємо, то і коні, і корови, і вівці святкують — ми і їх годуємо у святкові дні святковою їжею».
28. І волхв Магадар, тримаючи «Євангелію», говорив: «Хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому й ліву. Чуєш, христовіре Афанасіє, ти цієї низької рабської правди учив киян на ярмарку в Києві. Ти киян обдурював, бо учив їх тієї віри, яку ні ти, ні твої імператори, ні твої патріярхи не практикують. Ти киянам казав, що юдеєць Ісус — Бог правдивий учить: «Любіть ворогів ваших, робіть добро тим, хто ненавидить вас. Усяка бо влада Богом дана». Чуєш, ромеє-чолобитнику розп'ятого Бога Ісуса, «усяка бо влада Богом дана?» Влада, яка є в Україні (Русі), Богом дана. Чому ти нашу владу, Богом нам дану, хочеш на нашій землі зневажати, сатанинська твоя віра!»
29. Улеб сказав архиєрею Афанасію: «Підеш з нами, Афанасіє. І коли ми наблизимося до пишного війська ромейського, ти підеш вперед. І ти, «Євангелію» піднявши, скажеш: «Ромеї-варвари, усяка бо влада Богом дана! Не беріть мечів у руки, хто бо меч візьме, від меча погибне — так говорить благий Ісус Христос!»
Архиєрей перехрестився, поцілував «Євангелію» і сказав, що перед боєм кликатиме ромеїв до покори. Варяги (християни) були приведені до царя Олега і він сказав їм: «Живете на землі нашій, їсте хліб з рук наших гостинних, і християнську змову чините проти нас. Хай підступні ноги ваші більше не торкаються до святої землі нашої».
І варяги (ромейські шпигуни) були пов'язані і вкинуті в корито, корито пливло по Дніпрі, а коли причалювало до берега, то люди відштовхували його.
30. Туман котиться по воді. Тихо похитуються кораблі. І коли у Дніпрянських дібровах на світанні защебетали птахи і небосхил почав горіти, ніби з незвіданих глибин Дніпра (Славути) виринуло світило (Сонце) Дажбоже. І засіяли Київські гори. І в граді Кия озвалися мідяні сурми, і заграли гуслі, і загули бубни.
І тисячі людей, святково одягнених, спішили до Дніпра. Ішли столітні діди, ішли матері, ішла молодь. І рядами ішли у білосніжних льолях, уквітчані росяними степовими вінками, дівчата ясні, як ранок. І сонце золотило їхні русі коси, їхні румяні лиця. Усі вони вийшли на гору і перед сходячим сонцем стали на коліна і молилися до Бога батьків своїх.
І коли святато Божедар поцілував землю, всі поцілували. Воїни брали жменю землі з собою, щоб носити її біля грудей, і щоб вона (рідна землиця) лягла на груди воїна поляглого в бою. І коли він прийде у Царство Духа Предків, то Мати Лель і Тато Орь, оглянуть землю біля рани його і пізнають по землі кров'ю окропленій, що він потомок їхній і приймуть його в Духовне Царство своє.
31. І коли на київській горі цар Олег підняв меч, то меч почав горіти, підпалений сонцем, волею Божою благословлялася зброя. І атімани підняли мечі, стоячи на лівому і правому берегах Дніпра. І загриміли сурми, і громом озвалися бубони.
Воїни сідали на баскі коні. Матері, жінки і наречені благословляли їх, долоні перед серцем складаючи і чоло склоняючи. І кидали коням під ноги квіти духмяні.
Воїни, ті, що сидять на кораблях, уже відчалюють від берега. І чи то груди у них богатирські, чи серця у них левині, чи жили у них турські — їхня пісня лунала могутня, розлога, як світ. І пісню їхню почули люди і Небо й Земля. І на хмарах громом озвалася пісня їхня і по степах різнотравних вітри понесли їхню пісню ратню, пісню, Богом вітану.
І наречені знімали з голів своїх вінки і кидали їх на хвилі Дніпрові. Пливли вінки, і воїни списами з води брали і тримали їх на грудях своїх. І шум Дніпрових хвиль, і щебет древніх гаїв Дніпрянських, і слова прощальні, і пісні, і збуджене биття сердець, і сльози, і трепет уст дівочих, і молитви волхвів, і сурми голосні, і баских коней іржання — усе творило між Небом і Землею нескориму торжественну симфонію життя.
32. Ішли дні. І коли ромеї (хитроулесливі греки-ортодокси) ранком у тумані побачили біля мурів Константинополя могутню флотилію Великої Скитії (воїнів Української імперії), вони вийшли, взявши у святій Софії ікону Ісуса, ікону Марії та Варвари.
Атіман Улеб, побачивши ікони і озброєних ромеїв, і чорноризних константинопольських архиєреїв, сказав архиєрею Афанасію, що стояв біля нього, щоб він підняв «Євангелію» і рік слова євангельські.