69. Мусульманські (чи, як кажуть українці, бусурманські) письменники, щоб жахнути своїх одновірців-мусульман навмисне (або через непоінформованість), не зовсім правильно описали обряд поховання.
Ніхто в Україні (Русі) ніколи в могилі живу жінку не замурував — є загально відомі оріянські обряди поховання, і про них я говорю в оповіді «Поховання». Є правда, що дружина вірна і люба (жінка володаря), яка не мала малих дітей, казала: «Служила мужу своєму вірно на світі цьому, піду служити йому й на тому світі».
70. Християни знають, що в їхній вірі багато говориться про «позагробне життя», але одна справа говорити про «позагробне життя», а друга справа — вірити. Оріяни вірили щиро і поступали так, як вірили — віра була їхньою дійсністю і дійсність була їхньою вірою.
Муж помер у ратньому поєдинку чи на полі працюючи. Його жінка не хоче з ним розлучатися ні на цьому, ні на тому світі. І в анналах Риму, Арабії занотовано, що в Україні (Русі) жінки «на диво чесні», їхня чесність дивна тому, що жінка українка (русичка) прагне бути чесною сама перед собою, а не перед людьми. Вона честь свою береже тому, що честь робить її веселою, бадьорою, щасливою і гордою, і дає для її душі світлий спокій.
71. Є й сьогодні в характері жінки українки почування, які проявлені в таких словах (риданнях): «Муже мій, життя ти моє, пощо ж покинув мене самую і сам в далеку дорогу відходиш, візьми й мене з собою, і що ж я без тебе робитиму, з ким життя ділитиму, з ким ділитимуся і горем, і достатками».
І люди тримають жену під руки: умовляють її лишитися з родиною. Жінка, сльозами очі заливаючи, нахиляється над могилою, до мужа руки простягає, каже: «Бери й мене з собою». Ромеї, араби мають інший склад душі, помер араб — не треба копати могили, поклали покійника, прикидали камінцями — у спеку тіло їдять мухи, хробаки. Кістки згортають, і тут же кладуть нового покійника.
72. У древні часи (в часи Трипільської України), десь п'ять тисяч років тому, жена пила напій, який її приколихував до вічного сну. І її ховали поруч з її мужем: така була заповітна воля чесної жінки. Греки і латини вважають, що ця жінка так поступає тому, що вона варварка-дикунка. Я хочу сказати, що греки і латини мають свої поняття духовної культури, а ми — свої.
У п'єсі Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульета» (і про це я ще буду згадувати) описана вірна любов — кохана хоче вмерти з коханим своїм: вона вважає, що її життя без коханого вартости не має. Що це — прояви дикого варварства, принесеного з України (Руси) до Італії?
73. Царевич Ігор після поховальної тризни пішов з атіманами до Київського Священного Гаю, де стоять знамена з Вишгорода, Межибожжя, Брягина, Тихомеля, Турова, Береста, Воїна, Деревича, Білої Річиці, Новгорода, Остера та з володінь приєднаних до Києва — з Мері і Чуді. І тут стоять знамена послів з Хозарії, Угрії, Болгарії.
Віщий Гугул поклонився матері-Землі. Він, тримаючи меч у руці, став обличчям на Схід, і воїни мечі спрямували на Схід. Потім він став на Південь і воїни мечі спрямували на Південь, і так зробили, ставши на Захід і Північ, що означало: світ видимо (бачимо), землі рідні від вражих сил бережемо; мечами славимо себе, віру і правду України (Руси).
74. Віщий Гугул, меч царя Олега передаючи цареві Ігореві, сказав: «Дажбоже, ім'ям Твоїм і в ім'я Твоє благословляю Ігоря, знамено царя України (Руси) вручаючи йому. Царе Ігоре, ти сонце наше, ти тато наш, ти наша правда, правдою суди нас, правдою карай нас і правдою слав і ощасливлюй нас, ми вірне чадо твоє».
Атімани підходили (по черзі), складали клятву. Атіман Сварг сказав: «Клянуся, що життям і смертю славитиму віру України (Руси). І ні Тебе, царю Ігоре, ні друга свого не покину на полі брані. Житиму, щоб жила Україна (Русь). Учитиму воїнів коритися наказам. Учитиму дітей, що слава, воля і скарби там, де йде мечоносець царя Ігоря».
75. І цар Ігор (учень віщого Гугула) сказав: «Люди України (Руси)! Знамена наші під час ратньої брані вищі за життя наше і святіші за богів наших! Тільки Дажбог, який освітлює дорогу богам і володарям, усім племенам нашим, володіє нами, і більше — ніхто! І Небо (Свар'я) і дім Сваржий (Сваргаоко), де душі Предків царюють, благословляють знамена України (Руси)!»