76. На Хрещатій долині і хрещатно, і велелюдно — Київ святкує. Розстелені білі полотна, рядами горять смолоскипи, стоять квіти у дзбанках. Жінки варять страву. Купами лежать приготовлені до смаження і варення кури, гуси, качки, голуби, свині, кози, вівці та інша свіжа й ситна гав'ядина.
На сковородах смажиться риба (сом, щука, лящ, осетер), і тут же стоїть у бочках свіжа (ще жива) риба, щойно привезена риболовами. Дівчата всі одягнені в довгі білі льолі, і всі вони подібні на себе, ніби доньки матері однієї, вони у вінках, сережках, золотих поясах, це доні знатних родів Київських. Вони носять мисі, і рядами їх ставлять на полотнах, які тягнуться по Хрещатій долині аж до Дніпра, де рибаки з воїнами вивантажують з лад'їв бочки з медом — дар Чернігова і Любеча.
Кияни перед тим, як сісти до страви, миють ноги і руки в джерельних струмках: хто має руки непомиті, той ображає око людське, до їжі святої потрібні чисті руки.
77. Біля царя Ігоря за дубовим столом сидять атімани-воєводи Палаза, Лукал, Скотана, Сармат, Бужан, Ревун і Грива. Вони ведуть розмову про бистру ріку Кура, яка тече з гір Кавказьких у море Каспаське, в ній коні напував цар Олег.
Атіман Гаттусила і атіман Бразд оповідають про країну Табарістан та гради Сарі і Амуль, де персіяни (іранці) силу мають.
Цар Ігор сказав, що, Дон перепливши, він прийде до Семендару і Дербенту, і потім приборкає Табарістан, де на торгах хозари продають спійманих на берегах Дону українців (русичів). Хозари — смрадні люди, не хочуть жити з праці рук своїх, ловлять мирних людей і їх продають персіянам, або — грабують орачів.
78. 941 рік. Радогост повідомив царя Ігоря, що греки-ромеї в Константинополі біля святої Софії пов'язали киян — полонених, які відмовилися веслувати на каторзі (на кораблі), що курсував між Константинополем і Херсонесом, усім їм повідрубували голови.
Купці-кияни, які пробували боронити людей своєї крови і свого язика, ув'язнені, і в них відібрані скарби, сидять вони у підземеллі, занурені по пояс у воді — сидять у темноті.
Візантійський хроніст Семеон Лоґотета у хроніці «Ліютиранда», описуючи життя святого ромея Василія, зазначує, що в 941 році цар Ігор бив Візантію. Бій не був успішний: греки-християни, які торгували у Києві, таємно повідомили про похід царя Ігоря. Візантія зібрала військові сили з Фракії і Македонії, і зробила засідку: 1700 українців (русичів), які плавали на водах Босфору, були «взяті з води» і на гіподромі (перед святою Софією) їх карали — відрубували їм голови; ті, що мали могутні м'язи, спаслися, їм ромеї (гречини) повиколювали очі і вони стали веслярами.
79. Візантія тріюмфувала, що вдосконалила зброю — кидала горючі іскристі кулі на лад'ї: воїни, рятуючись від вогню, скакали у воду, їх ловили і карали. Цар Ігор, не мігши ввійти в Константинополь, зруйнував Вифинію (Клавдіополіс) та інші міста Іраклії і Пафлагонії, і безжалісно сік ромеїв (гречинів) — мстився за 1700 покараних на гіподромі.
«Варвар Ікмар, тебе переміг Христос!» — речали ромеї (греки), голови відрубуючи українцям (русичам), — такі вісті приніс до Києва щойно прибулий купець. «Я ще буду говорити з ромеями», — сказав цар Ігор. Він відвідував київських ковалів, оглядав ковадла, молоти, приглядався до нового способу гартування мечів.
80. У царському двірцеві видюща мати (знатна повитуха-пупов'язка Празна) сказала цариці Ользі: «Синула!» І пішла з Двірця, біля дуба священного молитву говорила, оглянулася — ніхто не бачить, у землі заховала пуповину. «Боги мої, є на світі радість несказанна — я перша стріла прихід нового царя України (Руси)», — сказала вона, і про це знала тільки вона і Боги її.
81. 942 рік. У кожному домі — радість, з Києва неслася з уст до уст, від дому до дому вість — цариця Ольга сина спородила. У кожній київській хатині на покуті (там, де образ Мами Лель — Родоначальниці святої) зайнялися світильники — цар народився. Киянки квітами свіжими і сушеними (хатніми і польовими) заквітчали дорогу від Царського Двору до Дніпра.
Віщий Гугул натхненний, пломеніючий, як живе божество. Він має бороду білу, як сніг, борода груди закриває. Він має полотняний білий одяг. Він несе в руках біля серця — несе новонародженого царя (саря). Поруч іде бліда й спокійновелична цариця Ольга, ідуть цар Ігор, знатні люди града Кия, атімани, градники, купці, волхви.
82. На березі Дніпра священного лунають сурми бойові, кияни співають славень новонародженому цареві. Дівчата і косаки стали на коліна. Віщий Гугул підніс дитя до всепереможнього Сонця! І сказав: «Дажбоже, Твоє Небо і Твоя Земля радіють! Сар (помічник-внук) Дажбожий воплотився, Небом осінився, Землею скріпився, Волею і Славою освятився!» І Віщий Гугул занурив новонародженого царя у хвилі Дніпрові і вийняв з Дніпрової води святої, і сказав: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Славо наша!» (І всі кияни повторили: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Славо наша!»).