І цариця Ольга відповіла: «З язика України (Руси) походжу я. І віра в мене українська (русичівська). Береза родилася березою, пощо їй відступати від роду свого, щоб бути сосною? Мій муж Ігор, а не (так як кажете) Ікмарг. Два роки минуло як я помстилася за нього, та й досі бачу — і кияни, і деревляни вважають, що я твердосердна. Не мститися — жорстокість, помститися — жорстокість, душа моя спокою не має».
103. І сказав єрей Макаріус, показною доброзичливістю темну хитрість прикриваючи: «Світла й мудра царице Ольга, дай мені душу свою і я заспокою її». Цариця Ольга відповіла: «Єреє, коли я душу тобі віддам, то що ж без душі робитиму?»
Єрей, на грудях руки хрестом тримаючи, сказав молитовно: «Є на світі віра правдива — грішників за гріхи не карає. Господь Бог Ісус Христос муки прийняв, щоб визволити тебе, вінценосна царице, від твоїх гріхів винних і невинних. Возлюби, без вагань возлюби Христа сладосердного — гріхи простяться тобі, і в душі твоїй буде благодать Христова, і будеш ти у царстві небесному між праведними праведна».
104. Цариця Ольга довідалася, що у Візантії є такий юдеєць Христос (Богом єдиним названий), що за гріхи не карає. Людину можна вбити і в Христа милосердного прощення попросити, і єрея дарами угостити, або храм Христовий спорудити, і гріхи будуть відпущені. (Кияни в Києві казали так, як і греки — «Бізантіус», «Бузантія»; пізніше замість «Б» (для зручности) почали вимовляти «В»).
Єрей Макаріус торжествує — цариця Ольга шукає такого Бога, який би оправдав її жорстоку розправу над деревлянами. Він їй сказав: «Вінценосна, не маю я в запасі потрібної кількости слів київських, щоб все сказати про Владику Господа Христа, Сина Бога із Сіону, і про рівноапостольного Константина. Єрей Григорій добре розуміє мову київську. Він буде щасливий бачити світлу царицю Ольгу».
105. Воїн Добриня з сестрою Малунею (на лад'ї припливши з Любеча до Києва), пішов на торг. На торзі чує Малуня слова «сва на сва». Що це значить? Дізналася: пшениця віддається за паволоки, а дібаджі (римські оксамити) — за хутра. Лоли (рубіни) — за мед, шкіру; є всюди обмін -«сва на сва».
Малуня вперше в Києві на торзі. Бачить: кияни ходять у барвистому одінні з обояру (персіянського шовку), на одінні золоті запони. І шовкові шапочки з горностаєвими оторочками, і золоті пояси, і шкіряні сап'яни червоні, жовті, зелені вабили Малуню.
Киянки усміхнені, чарівні, чистосердні стоять з матерями біля аравійців і вірменів — купують у них золоті оздоби, пахощі. У кожної (через плече сумочка), в якій є «різи» і «карби» золоті. (З слова «карб» постало слово «карбованець»). Воїн Добриня купив Малуні саян (одяг), і пішов з нею на Гору. Він має приятелів між дворянами.
106. 957 рік. Травень. Цариця Ольга, купці, посли, три атімани-воєводи, знатні дворяни-слуги ранком вийшли з Царського Двірця. Ідуть до Дніпра, де рядами стоять ладі, навантажені хутрами, їством, мечами.
Єрей Григорій (чоловік високого росту, красивий, як позолочений святий Ґеорґ) тримає в руках «Євангелії», писані такими словесами київськими, якими пишуть волхви у Київському Священному Гаю «битіє града Кия».
У садах — селища над Дніпром. Люди працюють на городах. Рибаки сітями рибу ловлять. На березі гупають праники, на зеленій траві вибілюються взимку виткані полотна. Тихо пливуть лад'ї.
Єрей Григорій говорить цариці Ользі, що світло віри правдивої сяє в Константинополі. І тепер вона «їде в світло». Ольга, не відводячи очей від берега, біля якого стояли сотні людей (селище вийшло вітати царицю Ольгу), сказала: «Україна (Русь) має своє світло, чуже їй не потрібне».
Єрей Григорій, почувши такі «паґанські слова», подумав: віру Ольга має грецьку, а каже, що грецьке світло їй не потрібне: значить в її душі ще віра Христова не утвердилася.
107. «Пливуть скити. Гельга — цариця Скитії, володарка понту Евксинського пливе з града Кия, з землі гіперборейської, з диких степів Божа, Варуна, Коляна, Кия, Олега. У граді Кия лишила Сфентослафа», — говорять у Константинополі патрикії.
Імператор Константин 7-й стрінувся з патріярхом Полієвктом у ґаґіа — святій Софії. І сказав: «Гельга їде. Що Скитія хоче від нас?» І відповів Полієвкт: «Імператоре Константане, світло віри Христової, істинно кажу: Троя — древня Троя часів стратега Аґамемнона — град гіттітський, кияни і гіттіти — плід скитський».
«Кияни знають, що Константинополіс стоїть на гіттітській землі. І на їхню думку, ми злі голодні вторжники. Скитія (Україна-Русь) в 519 році перейшла Дунай і вторглася на землі Візантії».
108. «Наш славний полководець Герман стримав наступ ворогів (антів), які ввійшли у Фракію, спалили Филипполіс, оточили Адріанополіс. І лавами підходили до врат Константинополя. І нас врятував христолюбний архистратиг Хилбудіус. Він в бою з варварами (українцями-русичами) загинув. І з ним загинули всі його безсмертні легіонери. Бій був такий безпощадний, що кров від жаху холонула в жилах наших».