Віщий Радогост і єпископ Адалберт ідуть вулицею. Дівчата біля домів квіти саджають — вже тепер думають про свята Купальські. Весь град Кия влітку квітами заквітчаний і різнотрав'ям, гаями озеленений.
Біля Хрещатого струмка, за руки взявшись, ідуть колом дівчата. Співають: «Весна, Весна, днем красна. Що ти нам, Весна, принесла?» Інші дівчата ідуть квітами закосичені, піснею відповідають: «Принесла я вам Літечко, ще й зеленеє зіллячко. А вам, дівоньки, по вінку з хрещатого барвінку. А вам, парубочки, по кийку — гоніте скотину на гірку. А вам, бабуні, по ціпку, під хатами ходити, малих діток водити».
Одні дівчата квіти саджають, а інші в буденний день веснянок співають, чому? Дівоньки, які мають по десять, дванадцять літ, учаться Весну стрічати, їхні старші сестри — квіти саджають. Квіти краще приймаються, як з піснею саджаються.
153. Іде єпископ Адалберт і бачить — білі доми, стара бабуня з внучатами колом ходить на зеленому горбку. «Вже весна воскресла. Що ти нам принесла?» Веснянка сидить на пеньку з квітами, відповідає: «Ой, я вам принесла цілющу росу, дівоцьку красу. Весну зустрічайте, квітами вітайте».
І знову дівчата. І пісня: «Дівчата-вороб'ята, радьмося! Та виходьмо на травицю, граймося! Та виходьмо на травицю в добрий час, нема таких весняночок, як у нас».
«Що той бородатий дід тій дівчині робить на обличчі, там, біля дуба?» — спитав Адалберт. Віщий Радогост відповів: «Лікує. Вона має ураження на шкірі. Свіжим настоєм з квітів проліскових лице змазує. Дбає про внуччину красу».
«Чому ті діти співають, молитовно руки тримаючи?» — спитав Адалберт. Біляві малі діти в довгих полотняних сорочинах благально співають: «Ой, ти Сонечко, засвіти, засвіти. Землю нашу Матінку, пригорни, пригорни». У дитячій молитві свята безпосередність. Співають вони за своїм внутрішнім потягом. Співають задушевною дитячою невинністю — певні вони, що Сонечко чує їхню пісню, і на їхнє прохання землю-Матінку теплом пригортає, квітами вкриває. Між дітьми і Сонечком є розмова.
154. «Що там сталося?» — спитав Адалберт, бачачи, що жінка, вимахуючи качалкою, біжить за чоловіком в чорному довгому вбранні. Він задкується, хрест перед собою тримає. Та, почувши, що повнолиця молодиця потягнула його качалкою, закричав: «Во ім'я Христа! Варвари, паґануси, диявольське ополченіє!»
Віщий Радогост відповів: «Грек (монах з Константинополя) ходить по хатах. Він у скриньці носить кісточки з пальців святих угодників. Каже, що ті кісточки лікують від жовтяниці і кашлю, коли християнин носить їх на шиї».
«Він оповідає, що хто прийме Христа — житиме в раю, а хто ні — горітиме в пеклі. Він показує малюнок, як то люди-християни в раю щасливим життям живуть, а кияни — в пеклі печуться. По жіночому галасі довідуюся, що цей монах добре пообідавши і медівки випивши, сам забув про рай, і хіть проявляв до молодиці. За сміле виявлення почувань, вона його частує качалкою».
155. Віщий Радогост і єпископ Адалберт стали на Кий-горі: лежать степи широкі і безмежні, як світ, видніються білі хатини.
Щороку Україна (Русь) перед Великоднем має Білий тиждень. У Білий тиждень Україна (Русь) білує свої житла — білує внутрі і зовні, причепурює. Матері з доньками квітами розмальовують печі, лежанки, припічки, сволоки. Тати з синами вимітають сміття з подвір'я, чистять стайні, чепурять скотину, на городі вигрібають огудиння, обкопують дерева. Є повір'я, що «чисте подвір'я — до господаря довір'я».
156. І сказав єпископ Адалберт: «Греки, які гостювали у царя Оттона, казали, що Україна (Русь) — брудна, живе в печерах. Поклоняється божеству з образом птаха, який у небесах кричить, як осел, і під хмарами тремтить, просить крови. Дівчата на своїх грудях роблять рани, і кров'ю годують кровожадне божество. І роблять вони з тіста ідола цього — печуть його на вогні, і з'їдають. З'ївши таке божество, вони сходяться біля річки і вербною гілкою б'ють самі себе до крови — криваву жертву божеству приносять, а потім розбігаються — хто куди».
157. І відповів віщий Радогост: «У березні (на початку останнього тижня) у нас є свято Жайворонків. Жайворонок — вістун весни. Слово "жайворонок" у нас значить "зугарне воркотання". "Жайворонки летять — теплінь вістять, вітайте гостей біля кожних дверей", — кажуть люди наші. І вітають: тримають біля порога в мисці хліб, спечений у вигляді птаха, приказують: "У кожній хатині радісно людині, жайворонок-маля, славить наші поля. Йдіть у поле орачі, дітям треба калачі"».