На білій сорочці — вишивки барвисті, тонкими пальцями створені. Стрічки вогнисті, злотом оторочені, сині й зелені розвіваються на високих грудях, виблискують разки намиста. Глянеш — не дівчата, а квіти степові.
Парубки перев'язали плечі рушниками. На рушниках колосся, злотом розшите. Ідуть юні косарі у вишиванках полотняних, ідуть з ціпами, несуть ярмо — знак возовиці. Вони готові снопи возити, збіжжя молотити. З ними ідуть гудці — гудці в роги позолочені гудуть, славлять зажинки: "О Дажбоже, даруй літо гоже".
182. І цього року в Києві свято Зажинків особливо величне — з гористої Гугулії прибули гугули. Перший сніп святий привезли, щоб Віщий Гугул поблагословив. Гугули їдуть на конях. Збруя нова — вуздечки й сідла з волов'ячої шкури. Коні б'ють копитами, у них гриви закосичені, ноги (вище копит) підперезані — на поясках срібні дзвінки, на лобі — з колосся діядеми.
Вийшов з волхвами з Священного Гаю Віщий Гугул. Він підняв до неба злотосяйне знамено Дажбоже. Озвалися на весь світ широкий гугульські трембіти, хвилями понеслася по граді Кия срібна луна. Загомоніли кияни — зраділи, що брати гугули з снопами зажинковими завітали.
183. На рушниках рум'яняться калачі. Кияни і гугули ждуть благословення. Віщий Гугул, зажинковий сніп благословляючи, вийняв три колоски, помяв їх. Відвіяв полову і почав смакувати зерно. І поцілував калач, і підніс дар Дажбожий до неба. І промовив урочисто: "Діти мої, внуки Дажбожі, совість Неба і Землі, життям люблені орачі, благословляю ваші калачі, освячую мозолі на ваших руках! Освячую зерна на ваших полях!"
"І беру сніпочок у світлий домочок. Святая пашниця — сонце-паляниця. Рідні наші нивки — золоті зажинки! Ночі дощовії і грози страшнії, нічні блискавиці, грізні громовиці, не ламайте стебел нашої пшениці! Людей не жахайте, в лісах спочивайте. На вибалки-бали, ідіть Копопали, снопів не паліте, поле сонцем грійте. Щоб були багаті ми у рідній хаті, пошли літо гоже, пресвятий Дажбоже!"
184. І підійшли до Віщого Гугула дівчата. І він сказав: "Радійте дівчата у серпневі свята. Земля, Небо, Рай благословляють ваш святий кравай". І підійшли до Віщого Гугула юнаки. І він сказав: "Мої косаки — славні паничі, воля — це мечі! Хто з мечем вмирає, рабом не буває. Слава усіх слав наш цар Святослав! Рать косацька гожа — родина Дажбожа. Слава буде йти та на всі світи, як будете бджільно царя берегти. Бережіть серцями, бережіть мечами, бережіть душею, морем і землею!"
"Діти мої, діти, ви одна родина. У вас піт один, у вас один пах, у вас світ один, у вас один прах. Коріться, коріться, коріться собі, а більше нікому на святій Землі!"
185. Ніч тиха. Зоряне небо. Богодар (син Віщого Радогоста) сидить у Священному Гаю. Він утік з дому — мати Вістуня хоче, щоб він був тлумачем. Він не любить мови гречинської. З косаком Браздом він на полюванні тура спіймав, отримав меч від царя Святослава, хоче звитяжцем бути.
Спокійно горить Священний Вогонь. Віщий Гугул молиться сам. Оподаль лежать калачі. З Хрещатої долини доносяться зажинкові пісні — співають старі люди. Сидячи під крислатим дубом, помітив Богодар, що дві постаті, озираючись, підкрадаються: може голодні, прийшли взяти калача?
І раптом з глибини душі пролунав голос Віщого Гугула: "О, Дажбоже". І десь страх щез — Богодар летів, як ошалілий, і кричав: "Злодії! Ловіть, злодії!" Два косаки, які біля дерева стояли з гугулками, затримали злодіїв. Косак Кий сів на коня і помчав до царя Святослава.
186. Царський двірець. Перед царем Святославом стоять косаки Сила і Кий. І Віщий Радогост з сином Богодаром. І стоять зв'язані вбивці — грек Акаккіус і варяг Аскалдус. Цар Святослав сказав: "Христові вірите, а Дияволові служите, хвалитеся, що істинну віру маєте. Косаки, закуйте душогубців. І посадіть їх у темний поруб. І — мовчіть. Скажіть, щоб вранці гугули не від'їзджали. Віщий Радогосте, ти лишаєшся зі мною".
І цар Святослав сказав: "Є зла вість. Хозари наших купців ограбили в Саркелі. Двох пустили, а п'ятьох продали грекам у неволю. Я заборонив хозарським купцям залишати Київ. Коли хозари не шанують самі себе, ми не маємо права шанувати їх".
"Два юнаки, які знають гречинську мову, одягнуться по-жебрацькому. І хай вони живуть на Подолі біля кирікону Іллії: там греки звели кубло змов, доносів, злочинів. Вони вбили Віщого Гугула. Не кажи киянам правди, бо вони вб'ють мою матір. Розумієш?"
187. На прощання прибули люди з долин Глубочиці, Сітомиля, Сирця, Почайни, Щекавиці, Оболоні. І прибув волхв Чара з Ладиж'я. "У землі сховати, домовину викопавши? На землю лад'ю поставити, високу могилу насипавши?" — радилися волхви. І вирішили за споконвічним (оріянським) обрядом обрядити, обмити, одягнути у дорогу Вічности — у Царство Духа Предків благословити.