Ні земна, ні підземна животина не повинна живитися струдженим серцем Віщого Гугула. Він — Святий, Він з'єднається з Священним Вогнем — з світлом Світу. Вогонь на крилах всеочищаючих понесе Віщого Гугула у Святиню Небесної Високості, у таємничий світ немеркнучих зір, у Сваргаоко, де Первотато Орь і Первомати Лель стрічають ласками улюблених внуків своїх.
188. І були на горі покладені дубові колоди: лежали вони, дім нагадуючи. І гугули на топірцях винесли тіло Віщого Гугула. По чотирьох боках дубової домовини стоять косаки — тримають смолоскипи.
У білосніжному одінні лежить тато (чи, як тепер кажуть, патріярх) натхненної дохристиянської України (Руси). Лице покрите вогнистим полотном. Під головою вишита подушка, в ногах — біле хутро.
Ідуть і йдуть люди на гору. Ідуть, щоб віддати доземний поклін Віщому Гугулові. Киянки, дерев'янки, гугулки, любечанки, чернігівки принесли у мисках кашу, вар, на рушниках тримають калачі, біля калачів горять світильники.
189. Волхв Чара підійшов до Священного Вогню, біля якого піввіку молився Віщий Гугул. Узяв вогню і підійшов до домовини, і поклонився, і вогнем до древа торкнувся, і так робив, всі чотири сторони обходячи. І піднявся вогонь до Небесної Вічности. І прощалося сонце з землею, і, гаснучи, заходило в Дніпрову безодню. Зорі замерехтіли — тремтливо заіскрилися, і захиталася земля, задрижали ліси. Гоготить вогонь — гоготить, як ключ гусей, що летить у вирій, як водоспад, що ворушить кам'яні пороги, як грім, що хмару розбиває вогнем життєдайної сили.
190. Заридали — тужливо заплакали трембіти гугульські. Ридання понеслося степами безмежними і лісами дрімучими, непрохідними лісами всесвітньої України (Руси). І падало ридання сльозами на трави, на селища, на подоли. Спалахнуло небо: серце Віщого Гугула з'єдналося з Вогнем Безсмертя.
Заплакав Київ. Заголосили жінки — сестри жалібниці. Вони тримають журні віття білої берези: "Ой, Гугуле, Гугуле, серце твоє чуле. Ми осиротились, тяжко зажурились. Хто ж нам правду скаже, дорогу покаже? Чом в непевний час ти покинув нас? Хозари-гречини з нашої скотини хочуть шкіру драти, поля наші рідні та й у нас забрати. А нам хреста дати до нашої хати, щоб ми хреста мали — в неволі стогнали".
"Гугуле, Гугуле, твої заповіти будемо глядіти, щоб нашії діти вміли володіти мечами, світами, лютими врагами. Тату наш, Гугуле, кличемо, як Бога, тебе до порога, до наших світлиць, диво-паляниць. До наших поріг, ти приходь, як Бог. Де ми, там і хата — навстіж наші врата. З райської долини, ти приходь щоднини".
191. 965 рік. Цар Святослав стрінувся з матір'ю. І вона сказала: "Соромно мені — ти в порубі тримаєш гречина Акаккіуса. Святі ікони він мені місяць тому подарив, молився за спасіння душі моєї, щоб я на небі між праведними була".
"Я мстилася за тата твого, била деревлян. Акаккіус мстився за віру грецьку — убив Гугула. Віщий Гугул був грішником, бо він любив Україну (Русь) більше, як святу Юдею, де Христос родився".
І відповів цар Святослав: "Не пізнаю тебе, мати. Прощай, мене жде рать. Вернувшись з Хозарії, приведу до тебе гречина Акаккіуса. Коли ж, не діждавши мене, випустиш душогуба з темниці, геть усіх греків вижену з Києва! Вони сина посварили з матір'ю, я проклинаю їх іменем землі моєї!"
192. Посли з Чуді (з далеких лісів північних) привезли дари — дорогі хутра. І казали, що мери і мещери сваряться з в'ятичами, дівиць їхніх викрадають, з печорами і юграми єднаються. Черемиси і в'ятичі воліють піддатися Україні (Русі). Вони кажуть: "Ми рускіє, бо ми платимо данину русичам. Той, хто дає данину Русі, зве себе рускім. І русичі боронять підданих своїх, і кажуть: "Мордвини і мещери, язик у вас не такий, як у нас і звичаї ваші не такі, як наші, та ви наші, бо ми боронимо вас від хозар. Кажіть хозарам, що ви люди не хозарські, а руські, не давайте данини хозарам".
"Що ще?" — спитав цар Святослав. Ісмет (купець з Арабії) подарив цареві Святославові золоті стремена. І сказав: "Славна Куябія твоя буде Аллахом люблена, коли моїх братів Мугаммада і Арафата визволиш з Саркеля. Я йду з вами, косаками, мій меч був у Меці, гартований у жирі візантійському. Шайтан на гайтан!"
Косак Листвич привів на суд коваля Хотю. Хотя мав наказ кувати мечі, а він кував мотики, наральники, лемеші. За такий непослух невідомий чужинець подарив йому три золоті хрестики і бочку вина.
193. 966 рік. "Знаємо, був такий час, що об'єднана Хозарія накидала свою волю Полянам, Деревлянам, Кривичам, Радимичам. Сіверянам, Волинянам, Дреговичам, Сурожцям та іншим царствам України (Руси), які жили роз'єднано, одне царство не могло само себе звільнити з Хозарської неволі. Тепер ми об'єднані під знаменом града Кия — сила наша непереможна", — сказав волхв Чара, благословляючи меч царя Святослава.