Літописці (анналісти) Візантії Зонар, Леон Діякон, Скила написали, що цар Святослав переміг візантійські війська, очолені патрикієм Петром і маµістром Скліром. Київський літописець написав, що цар Святослав "взяв дари великі і вернувся до Переяславця з великою силою".
217. 971 рік. Зима. Імператор Іоан Цимисхій дає наказ — війська Візантії перекинути з Азії до Македонії, на північних берегах Егейського моря формувати нові військові лави, будувати нові кораблі на берегах Босфору. Стратеги (воєводи) зобов'язані прискореними діями оснащувати "стратіотів" (вояків) і обіцяти їм земельні наділи, рабів, данину, яку буде платити покорена Україна (Русь). Константинополь зобов'язаний будувати метальні машини, запасатися смолою, сіркою, нафтою і салом, щоб під час приходу українців (русичів) засипати їх "живим вогнем".
У Малій Азії (Фивиї, Каппадокії, Килликії) повстання. Ромей (стратег Варда Фока) хоче скинути з престолу імператора Іоана Цимисхія. Імператор Цимисхій шле послів до царя Святослава — благає миру. Ні, не мир імператорові Цимисхію потрібний. Він хоче обманним миром виграти час для розправи з Вардою Фокою. Цариця Феофанія арештована, її вірні єреї обезголовлені, Варда Фока розгромлений, імператор Цимисхій святкує перемогу.
218. 971 рік. Весна. 300 бойових кораблів Візантії вийшли з Босфору і ввійшли в Чорне море — пливуть до гирла Дунаю, щоб перетяти водний шлях України (Руси).
Лад'ї, навантажені хлібом, пшоном, медом, мечами, вийшовши з Дніпра, пливли до Дунаю, затримані греками (ромеями).
Імператор Іоан Цимисхій з військом (12 тисяч кіннотників і 17 тисяч піхотинців) ввійшов у Адріанополь. Щоб не стрінутися з залогами царя Святослава, він безшумно проводить свої війська через балканські клейсури (гірські ущелини). Він вважає, що тактика несподіваного нападу на ворога — основа успіху.
І він 13 квітня вечором підійшов до столиці Болгарії Великої Преслави. У Великій Преславі залога царя Святослава — 8500 українців (русичів), очолених атіманом Сваданом, або, як пишуть гречини, Свенельдом.
219. У Великій Преславі у палаці царя Болгарії тихо грають гуслі. За столом сидить атіман Свада, біля нього — посол патрицій Калокір і цар Болгарії Борис. П'ють вино. На подвір'ї косаки лагодять збрую, оподаль кашовари варять вечерю. На траві біля вежі шість косаків здійснюють буремний гопак. І один з них упав — стріла стремить у грудях, болгари, перелякані несподіванкою, розбігаються.
Сурми, іржання коней, крики, хмари стріл. Фалангами, як залізним кільцем, імператор Іоан Цимисхій оточує столицю Болгарії. Болгарин Давид несе листа від Іоана Цимисхія до атімана Свади. У листі наказ — негайно передати голову посла Калокіра. Посол Калокір — приятель Варди Фоки.
Атіман Свада сказав: "После Калокіре, ти можеш під час бою втекти. Ось маєш одяг візантійського стратіота. Тікай до царя Святослава. Скажи, що ми всі полягли на полі брані. З'єдналися з славою Предків, обороняючи життя України (Руси). Ти, царе Борисе, не бійся. Ти служив грекам (ромеям), знову служитимеш. Та пам'ятай одне — коли б не цар Святослав, Візантія проковтнула б Болгарію, як змія мишу.
220. Під час бою посол Калокір утік з Преслави. Цар Борис перебіг на сторону греків (ромеїв). Греки (ромеї) штурмують Преславу, прикриваючись метальними машинами. Вони, підставляючи драбини, вторгаються в град — бій проходить на подвір'ї: перед палацом царя Болгарії.
Живі змішалися з мертвими — ворушаться купи тіл людських. Розноситься прощальний стогін умираючих. Стоять калюжі крови. Імператор Іоан Цимисхій бачив багато смертних боїв — та це вперше він бачить, як б'ється українець (русич).
Українець (русич) б'ється, не маючи жодних надій на перемогу. Він бачить перед собою сотні поляглих братів своїх. Він бачить, що він один оточений п'ятьма греками (ромеями) і він б'ється, як титан, як бог, який смертю перемагає смерть, як казковий подвижник, який поглядом роззброює ворогів, голосом оглушує, рухом меча умертвляє.
Українець (русич) падає ранений. Лівою рукою підтримує рану, підповзає до брата, бере меча з його охололої руки, ставить меч на землі, греки (ромеї) біжать до нього, щоб заполонити його, а він сміється до них і сам собі мечем серце проколює. Він смертю перемагає і він життям перемагає. Він помічник (внук) Дателя Буття. Він прийшов з Буття і відходить у Буття. Єдине в світі, що лякає його, це неволя, неволя — гірше смерти, неволя — гірше ніж рани найболючіші, неволя відбирає в людини право бути людиною, неволя зрівнює людину з скотиною.