236. За відступаючим військом імператора Цимисхія іде військо царя Святослава. З південних берегів Чорного моря почав дути сильний буревій. Коні, закривши очі, відмовилися іти. Косаки придушують щити до землі, навальна буря зриває шоломи, збиває з ніг. Амазонки (українки-русичівки) положили коней і самі лягли біля них. Не можна відкрити очей — пил очі засипає, чорний пил з'єднався з чорними хмарами — стало темно. Греки-ромеї у степу лежать — вони вірять, що Христос вислухав молитву їхніх архиєреїв і бурею стримує хід варварської України (Руси).
Війна закінчилася. Біля царя Святослава стоять атімани Бразд, Горинь, Дарава, Свада, Преслав, Тур, Полян, Радим, Кий, Скотана. І атіманка Славуня — володарка "амазонської раті". Волхв Богомир, перев'язуючи ногу цареві Святославові, сказав: "Нога просить спочинку".
237. Цар Святослав, рукою підтримуючи ранену ногу, сказав: "Візьмемо від греків (ромеїв) дари. І підемо. Коли будемо незадоволені їхньою поведінкою, зберемо нові сили і мовою мужнішою з ними поговоримо".
У липні (Індикта 14, року 6479 "от сотворення міра"), як твердять літописці, цар України (Руси) й імператор Візантії підписали договір миру. Стрілися вони на березі Дунаю. Імператор Цимисхій оточений "охороною безсмертних". Він сидить на коні. Біля нього вітер розвіває "священні прапори Візантії". Він пишнотний — блищить на сонці червоний скарамангій, горять діяманти на ручці меча. Червоні, як ноги у гуски, сандалі, на грудях — діяманти. Стратеги і патрикій такі пишні, як і їхній імператор Цимисхій.
(Був імператор Іоан Цимисхій вірменом (армянином) чи ні — але прізвище Цимисхій армянське, значить "Малий").
До берега причалив кораблик (лад'я). Усі гребці в білому одінні. Біля керма сидить юнак середнього росту: чуприна (на поголеній голові) спадає на вухо, у вусі золота серга, в якій вмонтований дорогоцінний рубін. Очі глибокі, пронизливі, суворі, сірі, як полин у степах Скитії, вуса довгі, постава горда, меч біля пояса. Греки (ромеї) впізнали — це цар Святослав. Справжнього царя можна пізнати навіть тоді, коли він ітиме босими ногами по стерні, маючи драну сорочку, він цар — у нього душа царська, у нього вольовість царська.
238. Микола Аркас в "Історії України-Руси", виданій у Кракові в 1912 році, (на стор. 32-й) пише: "Грецький вчений Леон Діякон говорить про стрічу візантійського імператора з Святославом так: "Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почотом: одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а в ньому була невеличка купа людей, усі гребли веслами і князь також, тому його не можна було відразу розпізнати.
Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий і широкий у плечах"".
239. 972 рік. Весна. Тихо пливуть лад'ї по Дніпрі повноводному. Цар Святослав сидить біля волхва Богомира. Дивиться вдаль і каже: "У нозі німе ниття — біль нестерпний. Я переможу біль, а коли помру, то поховайте біля Дніпра. І бережіть мій заповіт: українець (русич) вільний тоді, коли тримає меч в руках, доглядаючи скот на пасовищах, ідучи за ралом, чи новий град ставлячи. Випустить меч з рук, буде рабом на рідній землі, стоятиме на колінах перед чужими богами. Ми, українці (русичі), дуже багаті люди, і тому ми повинні щодня пам'ятати — скарби охороняються мечем".
І сказав волхв Богомир: "Царю мій, скоріше пливімо до Києва, я маю ліки цілющі — рана заживе, нові сили ввіллються в тіло твоє. Ти маєш тридцять літ, світова слава осяює чоло твоє. Україна (Русь) жде від тебе нових постанов і розпоряджень. Косацька рать любить тебе більше, як себе, і в цьому сила внуків Дажбожих".
240. 27 квітня. З високих тихих очеретів засвистіли печенізькі стріли. І січ смертельна почалася. Лежить у лад'ї білий, як сніг, цар Святослав — з грудей струмениться кров. Охорона обороняється від печенігів, які з очеретів виповзають, як примари.
І — печеніги падають у воду, верещать. Вони з криком "Урман аша! Ат белен! Елга буенда!" — щезають: побачили вони наближення військ косацьких. Косак Див, який знає мову печенізьку, сказав, що їхні слова значать: "Через ліс! На коні! По ріці!"
241. Косаки винесли лад'ю на берег, поставили на Полингорі. Волхв Богомир покрив лице царське вогнистим покривалом і сказав: "Дажбоже, у Царство Духа Предків іде наш гордий цар Святослав, творець слави України (Руси), оборонець рідної віри, оборонець життя внуків Твоїх, Дажбоже наш! Він прийшов з Вічности Твоєї і відходить у Вічність Твою, єднається з Сонцем, з Небом, з Землею, з життям вічним України (Руси)".
Зійшла зоря вечірня. По Дніпрі розсипалися зорі. Огнем охоплена лад'я горіла, як могутній світильник.
242. І коли огонь погас, став на коліна волхв Богомир, поцілував землю і поклав жменю землі на прах царя Святослава. Ішли рядами косаки. Тримали коней за поводи: кожний брав землі в шолом і сипав — виросла висока свята могила. З могили царя Святослава косачки і косаки брали жменю землі, притискали до грудей своїх, до ран своїх, до сліз своїх. І мовчки сідали на коней. І тихо їхали степовим безмежжям — їх жде Київ.