155. І на питному пиру цар Базил (Володимир) сказав: "Велю завтра хрестити Київ! А хто не прийде — багатий чи бідний, раб чи чернь людська, той противен мені, і буде позбавлений майна свого, і буде покараний смертю!" Єреї-греки ці слова почувши, відважно заспівали: "Киріє елейсон! Киріє елейсон", що значить "Господи, Помилуй!"
("Не бажаючих хреститися було дуже багато в Києві, і взагалі по всій Русі. В самому Києві поліційний нагляд (...) був настільки сильний і дійсний, що небажаючі хреститися не могли сховатися і примушені були — або поневолі хреститися, або рятуватися втечею, або (...) підлягти смертній карі" (Професор Духовної Академії Е. Голубинський, "Історія Русской церкви", 1901 р., т. 1, стор. 175).
Воїни-варяги і греки-монахи, маючи царя Базила (Володимира) наказ "карати смертю", "позбавляти майна", "виганяти з дому", проявляли законну жорстокість. Вони оголеними мечами гнали людей — ішли перелякані матері з дітьми, ішли баби, діди. Ішли з невимовною тривогою в душі. Біля Дніпра, на березі Почаєво киянам був даний наказ скинути з себе весь одяг.
156. У киян було дуже розвинене почуття сорому: хіба ж може стояти голий тато біля доньок голих, хіба ж може стояти гола мати біля синів голих, о, Дажбоже, це ж бо стид великий, гріх несусвітній! Є скотина — в неї сорому немає. Чому до нас, українців-русичів, хрестителі ставляться як до скотини?
Кияни ридали з сорому, як малі безпорадні діти. Руками закривали "соромні місця". Старалися дивитися в землю — не знали, де очі подіти. Ті матері, які не хотіли голими бути, були биті бичами. "Краще смерть прийняти, ніж так зневагу терпіти", — казали матері. І старим бабуням було дозволено рушником "соромне місце" прикрити, жінки, дівчата й чоловіки не дістали від єреїв-гречинів такого дозволу: голі стояли перед хрестителями.
157. На березі Почаєва сидять цар Базил (Володимир) і цариця Анна. Стоять єреї-греки в ризах довгих, розмальованих. У бочках вода, на лавці — кропила, зроблені з кінських хвостів. Варяги і воїни приганяють нові й нові юрби киян. З юрби вийшов старий сивобородий киянин Боголюб, поклонився до царя і сказав: "Царю Володимире, знав я тата твого, маму твою, то ж я твою маму Малуню віз з Києва до Будутина. Зроби мені ласку, дозволь мені вмерти з тією вірою, яку мали батьки мої". Кияни, почувши ці слова, гірко заплакали.
"Киріє, елейсон! Киріє, елейсон!" — речали єреї-греки, вимахуючи кропилами. Прибігли три варяги заклопотані — подраний одяг мають, подряпані обличчя. Кров на руках. Ставши перед царем, вони сказали: "Сидять у домах, замкнулися, не хочуть хрещення приймати". І сказав цар: "Ловити і хрестити, а хто противиться — того сікти, піддавати смертній карі! А хто хрещення прийняв — дари давати, вином-медом угощати".
158. На Хрещатій долині стоять бочки з медом, вином, на столах — їство: дари царські для тих, хто хрещення прийняв. Стоять "дари царські" неторкнуті: ті, що "хрещення прийняли", похиливши голови, повертаються додому з пригнобленою душею, з розбитим серцем, їм не хочеться пиво-меди пити, їх гнітить сором, зневага. У них відібрана гордість вродженої гідности.
Воїни-варяги з монахами-греками заклопотано бігають від дому до дому. "Хрещені?! Вішайте хрест на шию! Хрест спасає від смерти", — і меч варязький, і хрест грецький стояли перед очима київської родини. "Тато втік до лісу, а мама — хора", — сказали перелякані діти. Хрестителі вигнали дітей з хати, забрали вартісні речі, двері дошками забили.
На тому домі (так пише київський літописець), де вже були люди хрещені, хрестителі сокирою вирубували "отес" — знак хреста. Дім, який не має "отесу" (хреста) з наказу царя Базила (Володимира) мав бути спалений, а люди — посічені.
159. "Хрестись!" — крикнули воїни-варяги. Мати стояла з дитиною, як завмерла. Бліда, як полотно. Дивлячись на піднесений меч і хрест, вона тихо сказала: "Дажбоже, життя таке гарне, що варто вмерти, щоб жила честь роду мого". І ойкнувши, упала — кров струмками ллється, меч розкраїв голову. Біля закривавленої матері сидить семилітній хлопчик — онімів з переляку.
Воїни-варяги, довідавшись, що вони убили жінку атімана-воєводи Гутти, почали тікати. Вибігши з подвір'я, атіман-воєвода Гутта догнав їх. Він, сказавши: "Іду! З Дажбогом іду!", підняв меч. Він бився з трьома варягами як надлюдина. Він бився за віру України (Руси), за жінку Світляну, за доньок Святославу і Сумиру, за сина Анта.