"Знаєш, архимандрите, в старі часи ми, ввійшовши, як завойовники, в Малу Азію, руйнували вівтарі тих племен, які ми покорили. І на завойованих землях ми ставили вівтарі нашої богині Артеміди. Ми ніколи не наслідували чужинців. Великий Перикл казав: "Наш державний устрій не наслідує чужі установи. Ми скоріше самі служимо зразком для інших, ніж наслідуємо інших". І сьогодні в Києві грек стає зразком мудрої і достойної людини. Киянин зобов'язаний наслідувати грека, щоб бути достойною людиною.
Жодний в світі народ не має стільки прав гнітити українців (русичів), як ми, греки. Бористени (скити) — наші многовікові вороги. Ми у Греції між греками викликали ненависть до скитів. Ми малювали скитів як потворних варварів-дикунів. Ненависть — велика рушійна сила самооборони!"
6. "Ми знаємо, що римський полководець Маркус Красус був зачепив скитів на пограниччі Дакії. І скити, мечі піднявши, на конях летіли, як сніговії: усі римські воїни полягли в бою. І лежала на полі бою відтята голова Маркуса Красуса — славного архистратига Римської імперії. Історик Прокопій, описуючи нічний бій між ромеями (греками) і українцями (русичами), зазначив, що смерть була уквітчана піснею.
Українці (русичі), ідучи на смертний бій, співали. І вмирали вони, не маючи жодного страху. Вони вважали себе богами — боги й після смерти живуть, їх їхня віра наснажувала енергією надлюдською. Ні, ми не овець охрестили!" Архимандрит Меркурій і єрей Архандоніс, звучи всяку людську гордість паґанством, самі в душі пломеніли гордістю, що їм вдалося охрестити Україну (Русь). (Іоан Скилиця, історик Візантії, пише: "Все, що знаходилося на берегах Евксину (Евксин, — Чорне море, — Л. С.) і його побережжі, руйнував і спустошував флот россов (народ же росс — це скити, народ грубий і дикий") ("Історія Візантії", ч. 2,1967 р., стор. 228).
Хрестити Україну (Русь) — значить мститися, карати її. Ніякий в Европі народ не був так спустошений хрещенням, як українці (русичі). "Як твердить проф. Е. Аничков (на сторінці 352-ій у книзі "Язичество і древня Русь"), біля Києва, недалеко села Берестове, був Священний Гай, а на схилах під цим Гаєм знаходилися печери, в яких береглися Київські Боги. Пізніше на цьому місці розбудувалася Печерська лавра" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", 95 стор.). Чому в печерах під Священним Гаєм "береглися Київські Боги?"
7. "Коли року 988 киян мали хрестити, багато з них поховали ідолів своїх божків по печерах, оберігаючи їх від знищення. Митрополит Київський Іларіон (померлий в 1066 році) у "Слові о законі і благодаті" розповідає про киян, що вони "приімше, всі скриша в печерах кумири своя, да іх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидителі есми, самі зрівьше ридати подобьна лихьновенія прелести їх". Тут згадка про ті печери, що були біля Священного Київського Гаю, де незабаром постала Києво-Печерська лавра. І взагалі там, де стояли капища та боввани, пізніше поставали церкви" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 157).
Кияни "скриша в печерах" (сховали в печерах) пам'ятки своєї національної культури. Коли єреї заходилися сховане в печерах витягати і палити, кияни почали "ридати": вони гірко оплакували руїну своєї чарівної національної культури, яку зрадники назвали "нечистивим паґанством". Зрадники проголосили зраду справою достойною: хочеш бути достойним, зневажай рідне і догоджай чужому. Керуючись рабськими поняттями достоїнства, наприклад, Юрій Яновський пише: "Націоналісти удавали з себе діячів і тулили скрізь жовто-блакитні ганчірки" ("Вибрані твори", Київ, 1970 р., стор. 176).
(Українці, підпорядкувавши себе чужій вірі (грецькій ортодоксії, римо-католицизмові, москвинському большевизмові), не мають права обожувати національні святощі України (Руси). Їм (чужопоклонникам) вільно (о, яка принизлива ця рабська воля!) любити Україну (Русь), прославляючи святощі її ворогів).
8. Мільйони дітей в окупованій Україні вірять (їх навчено вірити), що красний прапор патріярха Московії Ульянова (Леніна) — святощі України, а жовто-блакитний прапор (рідний прапор України-Руси) — це "ганчірка". І єреї облудної Візантії (проповідники грецької ортодоксії) митрополити Іларіони, щоб заплямити символи Духовної Незалежности України, і щоб в українців викликати зневажливе ставлення до скарбів самобутньої культури, вживають образливі грецькі, болгарські, турецькі терміни "ідоли", "кумири", "капища", "боввани". І ось ці єреї чужовір'я, поклоняючись, як раби німії, чужим святощам, вважають себе українськими патріотами. Справді, вони є тими синами, які тримають свій народ у тьмі, щоб він не відрізняв, де його відданий син, а де — зрадник.