Выбрать главу

Волхв Богомир стояв недвижно, як статуя. Він молитовно тримав руки на грудях. Сльози лилися з очей, здригалися старечі груди. Він казав: "Дажбоже, не зганьблю ім'я Твоє. З чистою душею помру. Помру з любови до віри землі моєї. Серце чує, що над при­ниженою Україною (Руссю) збирається чорна хмара довговікої неволі. Українці (русичі) ста­нуть людьми зрадливої крови. Тішитимуться, що "Христос тим, що в гробах, життя да­ру­вав". Нічого немає потворнішого, як обо­жен­ня порожніх замашистих єрейських думок!"
18. "Кияни, де ви!? Плачете під домами? А я вже спорядився стрінути меч Саваотовий. Варяги, не бійтеся, я не втечу! Мечем не за­слонюйте світу білого. Я нездвижно стою! У мені уосіблена нескоримість внуків Дажбо­жих. Я стану світанням степового безмежжя. Стану водою степової криниці, щоб в спеку пили мене внуки мої і казали: вода така солодка і смачна, що просто не відп'єшся. Це буде цілюща вода духовної волі!
Я буду вітром у травах співати, по жилах якої тектиме кров вилита з жил внуків моїх, полеглих за життя. Я буду тихим прихистком для тих, яких збещестять єреї, про омофорну честь їм оповідаючи. Я буду життям після смерти моєї. Я розчинюся у мрійливих степах України (Руси) так, як розчиняється роса на повноколосих нивах у життєдайному про­мінні сонця.
Кияни, де ви?! Хай печаттю благовіщення ляже на серця ваші мій останній заповіт: всяка правда, яка походить не від української Ду­ховости, має бути чужою духовістю для вас! Кияни, де ви? Без рідного Бога вам буде тяжко жити. І з цієї жури чорніє серце моє. О, як болісно мені, що мої віщування болісні!"

19. Освітили смолоскипами печери — все ви­не­сено. Виросла гора з пам'яток культури древньої України (Руси): підпалили її з чо­тирьох кінців. З спокоєм величним, як у статуї богині Атени (яка, незважаючи на хрещення Греції, нездвижно стоїть у Атенах, біля ака­демії Платона), стоїть єрей Афанасій. І читає "Євангелію": "Наш Бог — вогонь пожераю­чий!" "Бог-вогонь пожераючий" грецької ортодоксії "дожерає" віковічні скарби куль­тури древньої України (Руси).
Єрей Афанасій зрозуміло глянув на варя­гів-мечоносців. І вони викрутили волхвові Богомирові руки, старі пальці обкрутили дротом, мечами повидовбували очі. І вкинули волхва Богомира у вогонь — упав він на прапор косацький. І кров, хлюпнувшись на прапор, спалахнула. І кров стала вогнем.
20. У літописах часто згадується, що хрес­тителі карали волхвів: живцем палили, очі їм виколювали, носи відрізували, язики вири­вали. "Ніконська літопис" пише, що волхви були пов'язані, і: "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе". За які тяжкі злочини "сжгоша четире волхва на епіскопськом дво­ре"? За ті злочини волхвів спалено, що Ісуса Христа розп'ято. Волхви так, як і Христос, відважувалися мати своє розуміння Бога. Вони відважувалися молитися Богові так, як їм веліла їхня натхненна душа.
Чому так жорстоко єреї-греки катують священнослужителів (волхвів) рідної віри України (Руси)? Є причина? Є. Нестор-літо­писець написав, що "багато зла зробили руси грекам" колись.
Щоб від народу приховати злочини, запо­діяні народові, треба писати, що "Руський на­род з повною щирістю і з повною відданістю свого серця прийняв правдиву православну віру" ("Журнал Московської патріярхії", 1948 р., ч. 7, стор. 44). Хіба тільки віру?
Знаємо, що красні єреї (комісари моск­вин­ського большевицького православія) заляку­ван­ням, виганянням з хат на лютий мороз ді­тей і матерів, катуванням у підвалах, вивозом у сибірські концентраційні табори, творили в Україні (Русі) рабську колхозну систему. Знаємо, що в книзі "Цвіте радянська Україна" написано, що "український народ з радістю, з відданістю в серці йшов до колхозу, і славив Сталіна за щасливе колхозне життя".
Ні, ніхто з радістю не відрікається ні від рідної матері, ні від рідної землі, ні від рідної віри. Для киянина рідна віра була його рідною матір'ю. Утративши почуття совісти, ереї грецької ортодоксії обманюють православних християн, пишучи, що кияни з радістю зрад­жу­вали віру батьків своїх і чужій вірі з від­да­ністю в серці себе підпорядкували. Ні! "Путя­та (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня — вогнем" (М. Грушевський, "Історія України (Руси)", 1954 р., Ню Йорк, стор. 516).
21. Язичеська Святиня у Києві — це націо­нальна Святиня України (Руси), в якій сла­ви­ться нескоримість язичеського, тобто націо­наль­ного духа. У народних віруваннях, творе­них тисячоліттями, народ маніфестував свою волю, свої розуміння Бога, світу і себе. І тому "Християнська віра винищувала місцеву язи­чеську Святиню. Залишки язичества, народні вірування підлягали духовному судові" (Н. І. Костомаров, "Вибрані твори", кн. 1, 1903 р., стор. 27).