14. Що таке пам'ять і які її частини? Уявімо таку просту подію: тато спіймав козу, приніс її до житла і пішов до сусідів позичити вогню. З лісу вибіг медвідь і забрав козу. Вернувся тато. Діти тривожно пояснюють йому, що трапилося під час його відсутности.
Чому дитина має здібність розповісти про подію? Що сталося у світі її емоцій, мислення? Дитина побачила подію — медвідь забрав козу. Побачити подію здібні найпримітивніші істоти, які мають очі.
Дитина не тільки побачила подію, а й затримала її образ у пам'яті своїй, це вже другий (умовно назвемо, «вищий») щабель пам'яти і ним володіють мавпи, коні, коти, собаки. Але цієї «вищости» замало, щоб бути людиною. Дитина подію побачила, затримала її значення в пам'яті і головне – при допомозі звуків (одночленних слів) передала татові. І оцей третій (найвищий) щабель пам'яти властивий тільки людині.
Ми любимо вишневі сади. Спостережливий садовод знає, що у шпаків є вождь. Вождь володіє найрозвиненішими інстинктами самозбереження. Природа призначила його бути вождем, не радячись із зграєю шпачиною. Шпачина зграя сідає на вишню. Вождь, побачивши небезпеку, дає окриком сигнал своєму племенові і воно тікає: тут також була подія побачена, затримана і передана, але її значення відчуто тільки інстинктивно, шпак не знає, чому «хижак» забороняє його доброму племенові їсти смачні ягоди.
15. Шляхи самовдосконалення понять і почувань. Людина має здатність не тільки орієнтуватися у часові і просторі, а й осмислювати їх. Вона сама визначає своє місце в світі і своє відношення до нього. Вона сама навчилася відділяти хибні думки від правильних.
Наприклад, камінь котиться з гори — думка правильна. Чому саме цей камінь котиться, а не інший? Є, мабуть, невидима сила (бо коли б вона була видимою, її можна б побачити?), яка своєю увагою штовхнула камінь? І цією невидимою силою є «Бог Ваю» (санскрит — віяння, вітер).
Камінь котиться на гору — думка неправильна. Мати любить чужу дитину більше, як свою — почування хибне, і воно насторожує матерів. Мати любить рідну дитину більше, як чужу — почування правильне. Батько любить чужу дитину більше, як свою — почування підозріле. Юнак потрапив у полон, де його примушують, щоб він чуже плем'я любив вірніше, як рідне — тут відбувається насильство над чуттями людини, ні, тут відбувається щось більше, як насильство: злі люди виступають проти матері-природи, яка пов'язала сина з його родом таїнами родинної своєрідности, без яких життя не є повноцінним.
16. Перед освоєнням вогню. Стійбища, які тепер знайдені над берегами Дніпра, дають нам можливість довідатися, що наші предки жили родинами. Вони спільно ходили на полювання і спільно споживали здобич.
Їм не було легко жити. Щоб жити, треба вчитися, щоб жити, треба боротися. Вони були постійно оточені хижою звіриною. В печерах (на яких тепер стоїть Київ) жили печерні медведі, леви, гієни, шаблезубі тигри, над берегами бродили слони, у калюжах лежали гіпопотами.
Кості давно померлих звірів знайдені, і тепер вони лежать у музеях Києва. Явище всім знане (і воно було й на нашій землі): коли блискавиця підпалювала ліс, від вогню тікали «пліч-о-пліч» кози, вовки, зайці, тигри, змії, мавпи і люди (огонь людьми тоді ще не був освоєний).
17. Їм блискавиця принесла дар сонця. Наші предки, освоївши вогонь, стали володарями світу. Вони, мандруючи з вогненними «жезлами», помітили, що їх бояться найнебезпечніші хижаки. Звірі, побачивши «ходячий вогонь», тікали з долин, з печер.
Наші предки (біля берегів Дніпра) вибирали печери сухі, такі, що мали вигідний вхід, рівну долівку, високу стелю. У просторих печерах було зручно біля вогню здійснювати обрядові танці. Долівки, викладені медвежими шкірами, «в'язанки» сухих духм’яних квітів, знаряддя праці і полювання, мистецькі вироби творили родову своєрідність житла.
Тепер знайдені печери, у яких наші предки (без перерви) жили багато тисячоліть. Інколи траплялося — обвалювалася в печері стеля, кості, раптово привалені глиною, кам'яніли — до них не доходило повітря. Вони десятки тисячоліть пролежавши, збереглися до сьогодні і ми їх оглядаємо, щоб краще пізнати себе.
18. Смійтеся та не дуже. Ті, що сміються зі своїх далеких предків, звучи їх «вогнепоклонниками», «дикунами», «ідолопоклонниками», мають низький духовно-тілесний рівень, убоге світорозуміння. Наші предки у свій час були найпередовішими людьми на плянеті Земля.
Їхні інстинкти (переважно благородні інстинкти) досі живуть у нас, і без них ми не могли б розвиватися. Між іншим, наші влюблені діти, коли ми їм даруємо ляльки, з радости підстрибують, сплескують руками і ми спільно з ними приємно хвилюємося. Бачимо — це наші діти здійснюють підсвідомо обряд радости, дарований їм їхніми дуже далекими предками?