56. Єпископ Рейнберн умовив царевича Святополка — цар Володимир і його родина мають бути убиті, єреї-греки з Києва вигнані. Святополк при підтримці єреїв, прибулих з Риму стане царем. Змова розтаємничена: цар Володимир ув'язнив єпископа Рейнберна, Святополка і польську королівну. Вони сидять у темниці, в якій померла Горислава (Рогніда) — "дохристиянська дружина" царя Володимира.
Великдень Предків: перший тиждень квітня. "Чому, волхве Страде, прибув до Києва? Знаєш, у церквах єреї оголосили, що волхвів треба ловити і вбивати?" — сказав косак Святолюб. І волхв Страд відповів: "Прибув я, щоб померти у Києві, тут був мій рід зачатий. У Священному Гаю були могили батьків моїх — тепер вони розкопані, осквернені, з землею зрівняні. Та щось тягне мене до них. Бачу, люди йдуть на могилки. Несуть писанки, вар, калачі, квіти, дідів і бабусь споминають.
Споминати треба: коли ми сидимо біля могил і родителів споминаємо, то значить святі Проводи відзначаємо — до вираю писанки, вар, їство проваджаємо. У вираю Мати Лель і Тато Орь, і всі наші рідні, що з ними перебувають, дари наші приймають. І нас, і нашу землю щастям-добром благословляють. Проводи — Навський Великдень відзначаємо — про щастя живих і навських дбаємо".
57. Київський Священний Гай (святий пантеон України-Руси) зруйнований. Та кожний рід має своє кладовище — свій родинний "пантеон". Сини, дочки, зяті, невістки, внуки сидять біля могил, заквітчаних квітами. Біля могил — горять світильники, лежать калачі, писанки, стоїть вар, у мисочці варена пшениця.
Три градники (поліцаї) і піп Іоан стали біля роду, що сидить біля Могил Предків своїх. І сказав піп-єрей Іоан: "Дозволяю вам мати Проводи.
Та, щоб Проводи були грецько-ортодоксні, треба могили кропити. Коли обід споживаєте без любови до церкви грецької, гріх чините. І градники вашу трапезу потопчуть ногами. І вас битимуть різками біля ваших могил. Не цілуйте землі — то гріх! Не красіть яєць — бо то чари ідольські!"
Мовчання. І піп Іоан почав писанки ногами топтати — залишки бо це віри паґанської. І почав могилу кропити. І ректи: "Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, і всіх святих, душу рабів, що від нас приставилися, у лоні Авраама упокоїть"...
58. Косак Радим (Степовий Велет) відхилив рукою попа Іоана від Могил Предків. І сказав: "Могили Предків святі й без грецького кропила. Не осквернюй роду мого, геть ногу забери від могили! Тут мій дід лежить, він мені життя дав. Мої діди були великими людьми, а ти їх робиш рабами грецької віри, і до якогось Авраама на чужину відсилаєш. Заплямлюєш славу мою, в душі моїй гнів сієш, іди геть! Іди, бо битиму!"
Піп Іоан почав хрестом погрозливо вимахувати. Та, побачивши, що три градники, що біля нього стояли, утекли, поблід, уклонився і також утік. Градники сказали, що то щастя, що піп Іоан лишився живим. Рід Радимичів дружній, сильний і великий — біля Могил самих дорослих сидить біля ста осіб. Є строгий закон Полянський: святі Могили ніхто не має права зневажати. А хто зневажає — тому смерть. Косак Радим такий сильний, що підходить до корови, схиляється, корову бере на плечі і несе. Ні, попе Іоане, ти його не охрестиш. Мовчи і нікому нічого не кажи".
59. Під многовіковими дубами, біля "Родинного Пантеону" (біля могил) на зеленій травиці сидить рід Дваричів: також старий і славний рід київський. Біля Святогори (неявного волхва) сидять його внучки русяві, тримають в руках писанки. Внучка Любуня сказала: "Чи правда, що колись була велика любов? Бо тепер немає, піп у церкві казав, що жінка — посудина гріха, про любов стало соромно і страшно говорити".
І сказав задуманий волхв Святогор: "Ні, Любуне, ні! Жінка — це життя. Немає жінки — немає життя. І колись такі були часи, що жінка була головою роду. Що вік, то й звичай інший. Сьогодні лада не вмирає за ладом своїм — може тому, що занепогодилася душа людська. Мені мій прадід говорив, що йому його прадід оповідав, що цар Кий мав сина на ім'я Сакия, а то значить — січовик.
І мав Сакия великий дар на коні літати, випереджаючи у степах вітри буйні. Мав він стремена золоті. Щит горів, ну, кажу тобі, як Сонце святе! І мав він диво-дивну дівчину Лялю. І любив її, як світ Дажбожий. І казав їй: "Ляле, ромейські гради завоюю, тобі вінці всіх царівень подарую. І з срібла-злата двірець у діброві поставлю. У ратніх змагах усміх твій чарівний прославлю". І дарив він Лялі дари золоті, одіння горностаєве".
60. "Та на світі так буває, що кожний по-своєму коня сідлає. Стріла ромейська біля синього Дунаю ранила Сакию. І з раною він прибув до Києва, і помер. І Ляля одягнула біле одіння. І злотим поясом свій стан огорнула, на косу русу вінок золотий поклала, і напиток з трав вічносонних випила. І сказала: "Сакиє, соколе мій, любила тебе на цьому світі, любитиму й на тому". І над грудьми його склонилася. Обняла його, до серця притулилася, і навіки заснула. Вірила вона, що смерти не існує — є життя після смерти, є вічна Любов!