Слова, які були у Константинополі викарбовані на цьому мечеві, стали благословенним гаслом для Суздальсько-Московської знаті: спалити Київ.
270. Отримавши благословення з Візантії і святий меч грецької церкви, князь Андрій Суздальський випровадив свою многолюдну Суздальсько-Московську орду на південь.
Цар Мстислав Із'яславич (прихильник митрополита Клима Смолятича) три дні боронить Київ. І бачить він, що темні сили православія грецької церкви діють проти нього. У київських церквах і монастирях (поставлених князем) візантійські агенти працюють на користь Суздальсько-Московської орди.
8-го березня 1169 року (на другий тиждень великого посту) Суздальсько-Москвинська орда почала палити Київ. "Як дика орда лютували Суздальці у городі. Два дні — оповідає літописець — грабували вони і палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони. Настала у Києві велика туга, смуток і сльози. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйнували; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйнувати, ослабити" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60).
271. Після нападу на Київ Суздальсько-Московської орди "Київ вже на віки перестав бути осередком політичним". "І з цього часу північна Русь (колонія України-Руси, — Л. С.) зовсім одрізнилася від Руси-України і починає зватися спочатку "Великим Князівством Московським", а далі — царством Московським (од столиці Москва, що збудував Юрій у 1147 році)" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60, 61). Князь Юрій Довгорукий (батько князя Андрія Суздальського) не збудував Москви у 1147 році. Він тільки у селищі Кучкове, одружуючи свого сина Андрія з Улітою — донькою боярина Кучки, її розбудував.
272. Літописець написав, що суздало-москвини, втогнувшись у Київ, "грабиша за 2 дні весь град, Подольє і Гору, і монастирі, і Софью, і Десятиньную Богородицю, і не бисть помилуваній нікому же ніоткуду же, церквам горящим, крестьяном убиваємом, другим вяжемим, жени ведени биша в плен, розлучаєми нужею от мужій своіх, мляденци ридаху зряще матерій своїх, і взяша іменья множество" ("Іпатієвський літопис"). "Суздальци насилували жен і девіц у Києві" (В. Н. Татіщев).
Суздальці-москвини насилували киянок і вбивали їх. Виривали з їхніх вух серги. Перстені, щоб легше зняти з мертвих пальців, з пальцями відсікали. Святощі грецької церкви, її книги, ризи, ікони, епітрахилі, антимінси Візантія перетранспортувала з Києва у Москово-Суздальщину. І тепер Київ вже не буде прагнути, не питаючись Візантії, для себе митрополитів призначати з роду-племени Київського. (Хрещення України (Руси), яке Візантія почала в 988 році, було повністю завершене під час великого посту в березні 1169 року).
273. У Суздальщині (у селищі Боголюбове) біля Княжого Двірця рядами стоять бочки, наповнені злотом, сріблом, дорогими каміннями, привезеними з Києва: тисячі перстенів, сережок, намиста, ланцюжків, золотих ґудзиків, гребінців, лежать променисті діядеми — все це дорогі прикраси, забрані в чепурних київських дівчат.
І біля Княжого Двірця лежать під шкіряними накриттями дорогі матеріяли — шовк, сукна, готові одіння, мечі, окуті злотом, книги, ікони, військові прапори, упряж, оздоблена золотими бляшками. У Княжому Двірцеві гучний пир. Єреї і гості з Константинополя співають божественних пісень. Єреї славлять "христолюбного князя Андрея" і його чадо, і гостей з Кучкова (Москви), Ростова, Суздалю. Є радість, що Київ — гніздо, з якого вилітали орли такі, як цар Святослав, цар Ігор та інші нехрещені і хрещені вороги Візантії, перетворений у руїну, в якій у смертних муках конають кияни...
274. І тоді, коли ще на руїнах Києва клубочився дим, прибув (в 1170 році) з Суздалі-Московщини до Константинополя з великими дарами ігумен Феодор: посол від князя Андрея Боголюбського (Суздальського). Так є, "Феодор въ 1170 году (вісім місяців після спалення Києва, — Л. С.) ездилъ въ Царьградъ съ великимъ богатствомъ, и тамъ отъ Патріарха билъ поставленъ въ Ростовъ (Суздальскій) Єпископом" (Н. М. Карамзін, том 3, стор. 12: примітки).
Передавши патріярхові великі багатства і від нього отримавши титул єпископа Ростово-Суздальського, Феодор на Суздальщині робив "подвиги" на очах князя Андрея Боголюбського. "Он (Єпископ Феодорь) мучиль людей въ селахъ; даже распиналъ некоторыхъ, выжигалъ глаза, резалъ языки, единственно для того, чтобы присвоитъ себе ихъ достояніе", "Летопись Никоновская пишет, что Феодор вариль женщинь в котлахъ, отрезывал носы, уши; что все трепетали его: ибо онъ "рыкалъ как левъ, язык имелъ чистый, велеречивый", "Андрей (Боголюбскій) признавалъ Феодора достойнимъ сана Єпископскаго"" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, стор. 21, стор. 12: примітки).
275. 1174 рік. 29 червня. Ніч. Істинноруській мордвин Анбал — права рука князя Андрія Суздальського вважає, що скарби, награбовані у Києві, неправильно поділені. Знає він, що з такою його думкою погоджуються й деякі Суздальсько-Москвинські бояри.
Він (Анбал), маючи ключі від Княжого Двірця, тихо ввійшов з Іоакимом (Іоакім — брат Уліти, син боярина Кучки) у підвал. У підвалі вдень і вночі стоять два сторожі біля скринь, навантажених скарбами. Анбал з Іоакімом убили цих сторожів і почали кликати князя. Князь, почувши тривожний голос вірного Анбала, підбіг до стіни, щоб взяти свого меча: меча не було. (Не знав князь, що меч цей з "Греческою надписью" тепер у руках Анбала).
Князь Андрей (Боголюбський) вбіг у підвал, і тут Анбал збив його з ніг, і він упав біля бочки, наповненої сріблом і злотом, награбованим у Києві. І Пьотр (суздальський купець) відрубав князеві Андрею (Боголюбському) праву руку, а Анбал і Іоакім "вонзили мечи в сердце", і Боголюбський "скончался". І тут був убитий Прокопій — княжий слуга. І було тіло князя Андрея Боголюбського витягнене з підвалу і викинене під кущі.
Коли Козьма (княжий слуга) хотів тіло князя Андрея (Боголюбського) поховати, Анбал відповів: "Мы готовимъ его на снеденіе псам". І "князь лежить нагъ". У Боголюбові люди грабують награбоване. І дехто з грабіжників хоче поховати тіло "нагого князя", та Анбал відповідає: "Мы хочемъ выверечи псомъ" (ми хочемо віддати псам).
"Граждане Боголюбскіе взяли сторону убійцъ; расхитили дворецъ, серебро, злато, богатыя одежды, ткани. Тъло Андреево лежало вь огороде" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, С.-Петербург, 1892 р., стор. 17).
276. До селища Боголюбове з граду Володимира (на Клязьмі) прибув ігумен Феодул. Він з "браттями во Хресті погребъ, забієнного христолюбца князя Андрея Суздальськаго въ златоверхомъ храме Богоматери".
Митрополит (Огієнко), поучуючи православних християн, що "Кожний народ має своїх власних святих", пише, що "Святий Великий Князь Мученик — Андрей Боголюбський. Убитий вночі з 29-го на 30 червня 1174 року. Побудував в 1158-1161 роках у Володимирі на Клязьмі величний Успенський Собор, "якого не було на Русі", в якому й похований. Пам'ять святкується 30-го березня", "Наші святі — це ясні зорі на Небі України. Чи вже ж ми не хочемо і не прагнемо, щоб ці зорі завжди світили на нашому Небі?" ("Українська Патрольогія", Вінніпеµ, 1965, стор. 16, 57).
Яка релігія — такі й святі. Які святі, така й духовна мораль у тих, які їм поклоняються.