“Туга і печаль у граді Кия, впало злоте стремено царське, поганські татари взмутили ріки і озера, вої полегоша за землю Руси, погибашеть житія Дажбожа внука! Мужаймі ся самі! Луце ж би потяту бити, неже полонену бити! Поострімо серця свої мужеством! І духом ратним!”
Новгородські бояри, побачивши, що монахи “прив’язують спійманих волхвів до стовпів на архиєпископському дворі”, щоб їх живцем спалити, висловили обурення. І волхви були переведені з архиєпископського двору на двір князя Ярослава Всеволодовича, і — живцем спалені “Сьжгоша вьлхвы четыре, сьжгоша ихь на Ярославли ДворЬ” (“Ніконський літопис”).
Волхви радять народові знак грецької церкви (трираменний хрест) віддати грекам і знамено Дажбоже (златий тризуб) звеличувати у рідних домах. Звеличуй рідне і рідне тебе звеличить. “У 1227 році в Новгороді явилися чотири волхви..., і їх всіх було спалено” (В. Н. Татіщев, “Історія Россійська”, т. З, Москва, стор. 221). Народ, щоб помститися за спалених волхвів, почав у Новгороді палити церкви. І літописець-монах написав, що Христос розгнівався за такі справи на новгородців, і “в дні Іллі дощами затопив вулиці” і “ждав покаяння”, і потім Христос послав мороз, який побив жита на полі, і новгородці гинули з голоду. Та не каялися — в 1231 році знову почали палити церкви і попівські доми.
Православна “священна екзекуція” не була лагідніша за католицьку, різниця тільки та, що католицька широко в світі відома, а православна — затаєна.
У ті часи, коли в Україні (Русі) архиєреї грецької церкви обліплювали смолою пов’язаних волхвів, щоб їх палити на єпископському дворі, папа Григорій 9-й (1227—1241) на святішому соборі в Тулюзі (в 1229 році) благословив Домініка і Торквемада — катів “священної екзекуції”.
90. Фінляндці, об’єднавшись з одноплеменниками карелами, почали мститися за сестер і братів, бичованих під час хрещення. І їм на допомогу прибули племена Ем і Іжеря. І під час бою вони оточили на березі озера Ладоги залогу князя Ярослава Новгородського. І всіх новгородців і попів, що були з ними, посікли.
Новгородці (ті, що стояли на березі ріки Нева), почувши про посічених новгородців і попів, збунтувалися і хотіли вбити воєводу Сидимиру — намісника княжого. Фінські племена (фіни, карели, іжеряни, еми), боючись кари, зникли у густих північних лісах.
1227 рік. Помер Чингіс Хан Темуджін. Умираючи, він сказав своєму третьому синові: “Октай, сину, мир давай тільки тим народам, які ти покорив”. Є оповіді, що Темуджін був убитий громом. І є оповіді, що він убив хана Тунгуського і взяв його жінку, яка вночі зарізала його. І, лякаючись кари, втопилася у ріці, і ця ріка зветься Хатун-гол, що значить “Ханшина”, ріка жінки Ханової.
Хан Октай живе у столиці Каракорум. У Каракорумі палац Чингіс Хана оздоблений взорами, привезеними з Китаю. Біля палацу стоїть великий срібний лев, з пащі якого ллється вода. Тіло Чингіс Хана Темуджіна лежить у золотій труні під тінню високого дерева. І тут же щоранку молиться хан Октай і його син Батий. Біля труни горить вічний вогонь, біля вогню стоїть золотий тризуб.
Чи тризуб був татарами викопаний тоді, коли вони на узгір’ях північного Алтаю розкопували скитські могили? (Скити, осідлавши коней, вирушали з Скитії (України-Руси) у далекі дороги. Вони робили вторгнення у китайські гради. І коли в бою гинув видатний їхній воїн, вони його на далеких чужинах хоронили як володаря. Сьогодні у скитських приалтайських могилах знайдені золоті китайські вироби, а також вовняні, шовкові тканини, зброя і збруя).
Буддисти принесли (до Каракоруму) тризуб з Індії (тризуб — святе знамено оріян Індії), тризуб принесли буддисти з міста Ласа (столиці Тібету)? Немає можности дати відповідь на ці питання.
91. 1229 рік. Хан Октай (Оготай, Уґедей) у Каракорумі біля домовини Чингіс Хана Темуджіна проголошений Чингіс Ханом. Татарська “орда ціла була одним воєнним табором, згори до долини організована по-військовому, в десяточній організації, й піддана військовій карності”; “Їх імператор, — каже Пляно-Карпіні, — має дивну власть над усіми. Ніхто не може перебувати в певній місцевості без його веління: він сам визначає місце перебування для вождів, вожді визначають місце тисяцьким, тисяцькі — сотникам, сотники — десятникам. І взагалі який буде їм наказ, в який-небудь час, в кожнім місці, чи на війну чи вмерти, чи жити — вони виконують все без усякої вимівки” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. З, 1954 р., стор. 163). Татари стилем свого високодисциплінованого військового життя нагадують древніх гіттітів, скитів, асирійців, персів, спартів, латинів, германів. “Дисципліна — мати Перемоги”. І так є — в історії не було ще такого випадку, щоб держава недисциплінованого суспільного життя, здібна була себе оборонити чи увінчати себе перемогами.