ДЕНЬ 26
115. 1241 рік, березень. Київ. Волхв Сила відхилив двері, глянув на Небо і сказав: “Сину, слухай, журавлі летять. Весну вістять! Бадьорися, рана заживає. Скоро підемо в похід. Підемо натхненні Удаєвою звитягою. Ще місяць, і на Удаєвій могилі виросте перша трава.
Кияни знають: на полі ратньої брані священно горіла красива Удаєва душа. Велетом був, п’ятьох монголів поклав у поєдинку, говорив: “Душа не може бути щасливою, бачачи вторжників на рідній землі!” Умер з усмішкою переможця, вірив Дажбогові, понад все любив рідних людей”.
“Діду, татари!” — крикнув хлопчина, вбігши в дім. Волхв Сила хотів прихилити двері: три озброєні татари стали па порозі, зарослі, високі, світлоокі, ніби й не татари. “Тут живе волхв Сила?” — спитав татарин київською мовою.
Волхв Сила глянув у вікно: підтримуючи ризи, підбігцем спішать монахи з “Євангелією”, хрести виблискують. Монахи завчено поклонилися. І один з них (Афанасій) ламаною татарською мовою сказав: “Благословен Господь Бог Ізраелів, Бог християнський, котрий указал путь племені Авраама. А потом через сина своєго всі народи спас євангеліями і крещенієм. Ми віруємо — всяка влада од Бога. Немає бо влади не од Бога. Обіцяємо православних християн до рідної церкви зазивати, благу вість глаголити. Бо благодать спасительна явилась для всіх людей во Іорданської рєкє!”