“У літописи ввійшли татарські вбивства та знищення сильно перебільшеними. Конкретно відома велика релігійна толерантність татар, а, отже, і пошана до культурного життя підбитих народів. Як би Володимир, Берестя та інші міста були вирізані до решти, Данило, якого головною опорою була Волинь, не мав би того значення, що давніше” (Д. М. Антонович, “Історія України”, т. 1, Прага, 1942 р., стор. 50). Волинь була татарами жорстоко нищена, але вірити, що з неї залишилися “тільки мертві кості”, значить не орієнтуватися в історичній дійсності.
139. (М. Поґодін, щоб малоросів дезорієнтувати і вторгнення московських військ оправдати, придумав оповідання, що москвитяни — це кияни, які, тікаючи від Батия, поселилися у Москві. Ніхто з істориків (навіть московських) з поґодінським оповіданням не погодився. Кияни знали: Московитія окупована ханом Батиєм, у її лісах бродять розбійницькі загони. Тікати від монголів до монголів ніхто з України (Руси) не думав).
Ханові Батиєві були потрібні для Орди пшениця, просо, шкура, скот, мед, масло. Він знав: Україна (Русь) найплодоносніша. І старався хліборобське населення берегти для ординських прибуткових справ. Мішатися з хліборобами (українцями), поселюючись у їхніх селах, татари не хотіли. Татари були переконані, що хліборобське життя виснажливе, одноманітне, ліниве, рабське. Татари, як люди буйної мисливської вдачі, почнуть селитися на півночі, де живуть москвитяни (їм по вдачі близькі). Москвитяни — скотарі і мисливці, у них так, як і в монголів, житла вистелені медвежими хутрами, настрій войовничий, мисливський.
140. 1245 рік. 26 жовтня великий князь Данило Галицький з знаттю військовою їде в Орду. Він зупинився у Києві і здивувався: у Києві немає татар. Є великі ярмарки, купці, ремісники. Нові доми стоять.
У Видибицькому монастирі ночував Великий князь Данило. (Тут, де стоїть Видибицький монастир, 257 років тому українські матері плакали за рідним Богом. Образ Бога України (Руси) тут був бичований, обмовлений. І з Святині на хвилі Дніпрові вигнаний). “Видибай, Боже, видибай!” — плакали, благали благородні киянки. Слово “видибай” значить “виходь”; киянки кликали Бога батьків своїх, священну любов маючи до маєстату Духовної Незалежности. І щоліта кияни сходилися до Дніпрового берега оплакувати Бога батьків своїх. Щоб поглумитися з Української Душі, єреї православія грецької церкви на Священному Місці Плачу поставили монастир, який був прозваний Видибицьким.
(У жидів є Стіна Плачу: чужинці, оганьбивши і поруйнувавши їхню святиню, заборонили їм рідну віру мати. Вони, щоб не забути батьківської віри, виблагали у чужинців право оплакувати рідне, стоячи під стіною святині).
З Києва Великий князь Данило на ладьях приплив до Переяслава, де його стрів ханський баскак Куремса, і поміг йому їхати до хана. Літописці, що подорожували з Великим князем, детально описують подорож: немає у них згадок, що Київ обезлюднений.
141. У Сараї хан Батий (на пиру) спитав Великого князя Данила: “Чи ти п’єш наше питво? Чорне молоко, кумис?” “До цього часу не пив, але коли буде такий наказ — питиму”. “Тепер ти наш”. Хан дав Великому князеві, як визначному гостеві, вина.
Великий князь Данило отримав від хана Батия “улуси” (Україну-Русь). Чому він не почав жити у Києві? Він, спадкоємець престолу царського, пішов на Західні землі України (Руси) тому, щоб легше було вести переговори з королями Европи у справі об’єднаного походу проти татар. У цей час у Парижі, Лондоні, Римі були поширені жахітливі оповідання про хана Батия. Та “Лементи про татарські звірства більше звучать як агітаційний засіб заохотити до дальшої боротьби. У них треба бачити тогочасну воєнну “Ґроєльпропаґанду” проти орди” (Др. М. Антонович, “І. У.”, стор. 51).
У літописі читаємо: “Гірше лиха — честь татарська. Данило Романович, Великий князь, що держить землю Русі, стоїть оце навколюшки перед ханом, зве себе холопом, платить йому данину, боїться. І грізного наказу мусить слухатися”. “Стріли його брат і сини, плакали з його обиди, та ще більше тішилися, що повернувся живий”.
142. 1246 рік. Татарський воєначальник Куремса спрямував папського посла Пляно Карпіні до хана Батия. Прибувши в Орду, папський посол Карпіні кланявся татарським ідолам (образам) перед тим, як зайти до хана. Він кланявся татарським ідолам, живучи переконанням: “усі способи дії для досягнення мети моральні”. У спогадах Карпіні пише: “Ми декілька разів кланялися перед тим, як зайти у шатро”.
У шатрі Пляно Карпіні побачив хана Батия, який сидів на троні і біля нього його жінки, брати, діти, вельможі. Жінки сиділи по лівій стороні, а чоловіки — по правій. Хан Батий читав листи папи Іннокентія, які були перекладені на українську мову, а потім на мову арабську, з арабської на монгольську. Прочитавши листа, хан Батий послав Пляно Карпіні до Чингіс Хана у Каракорум. Папський посол і його слуги сіли на коней: під охороною монгольського загону поїхали на Сибір.