1263 рік. У хана Берке пирує князь Олександр Нєвський два місяці. Щоб ханові ще ліпше приподобатися, він час від часу вживає татарські слова. І оповідає йому про своїх чотирьох синів. Нєвський має вдачу раба жорстокого, та вигляд у нього величний, миловидний він, рослий, гострозорий. Розболівся він, пируючи, і помер 13 листопада. Був привезений з Орди до Володимира на Клязьмі; похований у церкві Богородиці. Його сини Василій, Димитрій, Андрій і Данило, дякуючи батькові, мають велике довір’я в Орді.
173. 1264 рік. Відважний, мудрий і владний цар Данило Галицький помер. Похований у Холмі в церкві Успення Богоматері. Помер, бачачи “катастрофу своїх плянів”: Орда, знаючи, що він підтримує не патріярха, а папу, “розвалила оборонні мури Львова, Володимира, Луцька”. Папи обіцяної допомоги йому не дали. Підтримки від попів православія він не мав. Історик юніятської церкви написав, що “Данило помер юніятом”. Є важливіше те, що він помер царем України (Руси), який боровся за її велич і славу і був зраджений Візантією і Римом.
Він виступав проти “татарської зверхности”. “Під татарською зверхністю громади виступають зовсім свобідно й автономно, немає ані сліду татарських залог, наставників-баскаків, або чогось такого. Обов’язок давати данину (“орати пшеницю і просо”, як каже літописець), мабуть, не був дуже обтяжливим”, “Земля розсипається на дрібні городські громади, не з’єднані між собою тривкішою організацією (скільки можна судити з скупих оповідань літопису), окрім спільности і солідарности інтересів певної хвилі. З дуже слабою політичною властию, з повною перевагою самоуправної громади” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”,т. З, стор. 159).
174. Православіє грецької церкви заволоділо душею і розумом людей України (Руси). Вони утратили почуття національної окремішности, гордости. У них відібране їхнє минуле, їм заборонено мати своє сучасне. Вони стали стадом людей, які не знають звідки вони, хто вони і чиї вони? На питання “хто ти?”, українець відповідає: “Православний”; “З якого ти роду?” “З роду Адама і Єви”. “Хто твій прародитель?” “Яфет”. “Чий ти?” “Татарський”. “Яка в тебе церква?” “Грецька православна”. “Якою мовою говориш?” “Холопською, у церкві є мова божественна, чужа, не з моїм холопським умом святі писання читати”. “Кому ти служиш?” “Татарам і попові”. “Є у вас князь, цар рідний?” “Немає, піп каже, що всяка влада Богом дана. Яка тоді різниця — чужий чи рідний цар”.
У хатах найдобірніша в світі їжа — паляниці, молоко, сир, масло, солодковода риба, мед, горіхи, гриби, овочі, сите м’ясиво. На стінах — образи святих греків і юдеїв. На вулиці пісня: “Ой, наступили та чорнії хмари. Дівчатоньки, як маківки, беруть вас татари”.
175. Піп Феодосій дає хрестики дівчатам, благословляє, “Богові боже, кесареві — кесареве”. Дівчата у вінках, сумні, як на похоронах: від сліз очі попідпухали. Тужать матері. Діди старі, як світ, стоять мовчки, з їхніх очей котяться сльози; батьки не знають, де себе подіти.
“Та хто ж тобі весілля справлятиме, та хто ж тобі придане даватиме? Та хто ж буде дружками, хто ж буде гільце вити? Де ж ти будеш жити? З яких країв тебе виглядати? Та коли ж ти повернешся до рідної хати?” (Так родилася українська народна пісня).
Піп Феодосій підкликає дівчаток, щоб вони цілували хреста. І говорить високі слова про святе православіє. Хреста до неба піднімає, молиться натхненно: “Радуйся, раб і слуга Пречістой Божієй Матері, ібо она возлюбіла тєбя. Радуйтесь просвєщонниє православієм!” У попа одяг пишний і слово пишне. Він, як півбог.
Татаро-Монгольська орда не задовольнялася пшеницею, просом, скотом. Вона торгувала людьми. На рабських ринках Генуї високо цінуються русокосі українські дівчата, привезені татарами, їх купують араби для гаремів. “Татари брали в орду щодесятого хлопця і щодесяту дівчину, а хто не міг дані платити, того або вбивали, або брали в орду” (Г. Лужницький, стор. 112).
176. Коли степовою дорогою на возах везли дівчат до міста, де їх звозять перед відправленням в Орду, несподівано налетіли вершники. Побили попа і старосту. І забрали дівчат з собою. І зникли у степах — вершників не можна догнати і втекти від них неможна. Вони зникли у безмежному степовому буйновіллі. Вони вибранці степу. Степ виколихує в них відвагу і вчить їх бути вільними. І степ обороняє їх: коли треба, вони тонуть по гриви кінські у хвилястих високих шовкових травах.
Вершники привезли дівчат у таємниче лісове царство. І тут дівчата чують — грає сопілка. І лунає рідна пісня: “Ой, засвічу я свічу та пошлю до Бога. Та, щоб мому миленькому щаслива дорога! Ой, засвіти, дівчинонько, восковую свічку, нехай же я перебреду цю биструю річку!”